Червоно-чорне - Святослав Липовецький

class="book">Указом Президента України № 28/2007 від 18 січня 2007 року за проявлені мужність і самопожертву в ім’я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

На перший погляд, два самоспалення українців можуть здаватися «надмірністю», але варто відзначити, що після смерті Яна Палаха у Празі, за три місяці чехами було здійснено ще 26 спроб самоспалення, з яких 7 стали фатальними (один із них — Ян Заїц — покінчив з життям на тому ж місці, що й Палах).

Свобода вимагає високої ціни та жертви...

95. Заява жінки — «двадцятип’ятирічниці»

«24 березня ц. р. рішенням виїзної сесії Верховного суду Мордовської АССР мене достроково звільнено після відбуття 21 року ув’язнення (з них 19 років тюремного). Не знаю, чому мене вибрано для звільнення із групи політв’язнів-двадцятип’ятирічників. Я не просила помилування, не засуджувала свого минулого і не зрікаюсь своїх переконань. Тому почуття обов’язку перед моїми товаришами по ув’язненню примушує звернутись до вас із цією заявою...

Я, очевидно, один із „найстрашніших“ злочинців, бо, на відміну від більшості 25-річників, мене, жінку, навіть утримували не в таборі, а у в’язниці. Тому, очевидно, по моєму житті і по моїх „злочинах“ ви можете скласти собі уявлення і про інших українських політв’язнів-двадцятип’ятирічників та про суспільні умови, які привели нас у тюрми і табори...

Особисто я нікого в житті не вдарила, ні на кого не піднесла зброю. Найбільше сил і енергії у визвольному русі я віддавала збиранню медикаментів, лікуванню та переховуванню хворих і поранених. У 1944 році на Рогатинщині я так само перев’язувала поранених в бою радянських солдатів, як і українських партизанів. Зате на мою долю впали найжорстокіші тортури і знущання.

Мене заарештували 5.03.1950 року у с. Білогорщі під Львовом, де була остання криївка генерала Шухевича. При цьому генерал Шухевич застрелився, а я вжила отруту. Мене врятували від смерті для того, щоб напівпритомну почати мордувати. Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень. Вночі мені не давали спати. Таке „слідство“ тривало понад два роки. Якби я й хотіла, ніколи не змогла б забути тих, хто мене катував, втрачаючи при цьому людську подобу, — слідчих МГБ Гузєєва, Солюнця, Півоварця, Климента, Лонченка. Були й інші, не постійні, які приходили познущатись наді мною задля п’яної розваги. Мордування заарештованих на слідстві — злочин, який карається законом. Однак навіть пізніше, коли вголос сказали про незаконність таких дій, я не зустріла жодного Галина Дидик із своїх катів ні у Володимирській в’язниці, ні в Мордовії.

У грудні 1952 р., після двох з половиною років катування, „тройка“ ОСО заочно засудила мене на 25 років табірного ув’язнення. Пізніше ОСО була визнана незаконною інстанцією, але не визнані незаконними штамповані „тройкою“ вироки. Через кілька днів після прибуття в табір, мені було оголошено чергове рішення ОСО: без якогось нового слідства замінити табірне ув’язнення на тюремне. Якби ви могли уявити, що таке 25 років у тюрмі, особливо для жінки, то визнали б гуманнішим мене розстріляти.

1962 р. було прийнято новий кримінальний кодекс, за яким 25-річний термін ув’язнення скасовано. Згідно з законом полегшення в кодексі має зворотню дію, тобто поширюється на раніше засуджених. Для мене і для кількох десятків інших учасників українського національного визвольного руху спеціальним указом було зроблено виняток. Закон на нас не поширився.

Після 1961 року, а особливо останніми роками, різко посуворішав режим у тюрмах і таборах. Він тепер суворіший навіть за той, що був в останні сталінські роки.

Згідно з законом, посилення режиму тягне за собою зменшення терміну покарання або зміну виду покарання. Цей закон до нас так і не застосували. Тільки 1969 року мене та ще двох жінок-двадцятип’ятирічниць — Катерину Зарицку та Одарку Гусяк — перевели із в’язниці в табір суворого режиму в Мордовії, звідки мене і звільнено...».

Галина Дидик, 10.07.1971 (Заява до Президії Верховної ради СРСР). 96. Дарка Гусяк

Під час виконання останнього завдання від Романа Шухевича, Дарка Гусяк потрапила у руки МДБ. При затриманні вона не встигла скористатися ані зброєю, ані отрутою. Відтак довелося пережити усі тортури, на які були здатні радянські слідчі.

Дарка належала до найближчого оточення Командира УПА. В підпілля вона потрапила разом із мамою — з нею організовувала конспіративні криївки для Шухевича. Їй належало й виконання спецзавдань: підробка документів та розвідувальні поїздки до Києва та Полтави. А взимку 1950 року Дарка Гусяк навіть відвідає Москву — їй було доручено простежити, на скільки пильно охороняється американське посольство.

Ув’язнення, яке відбулося 3 березня 1950 року, розпочне зовсім новий, двадцятип’ятилітній, етап в житті підпільниці. Спочатку їй відрізали косу,