Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Вірші спеціальною технологією (у воду додавалась таблетка калєкса і писали отриманим розчином, а вже потім можна було виявити написане. — Авт.) переписувались поміж рядками журналу «Иностранная литература» і мандрували разом із автором таборами та психлікарнями.

Коли подружжя Караванських виїжджало за кордон, Олена Антонів (друга дружина Зеновія Красівського) поїхала на летовище проводжати друзів. У каблуках її туфель були заховані фотоплівки зі збіркою віршів Красівського «Невольницькі плачі». Перед посадкою в літак подруги обмінялись взуттям і таким чином поезії опинились на Заході й були опубліковані у Лондоні.

Але це було пізніше, до того Зеновію Красівському довелось сповна заплатити за свою творчість — його відправляють в Москву, в інститут Сербського на психіатричну експертизу. Імениті академіки вирішили допитати Красівського, який перед тим п’ять років нидів на хлібі та воді. Поет не стримався і з усією злобою прочитав одну з поезій «Невільницьких планів». Після цього проголошено новий присуд: «больной Красивский имеет все характерные признаки сумасшествия...».

Подальша доля Зеновія Красівського уже тісно була пов’язана з психлікарнями. Спочатку Смоленською, а потім «рідною» — Львівською. Відбувши шість років інтенсивного лікування у психлікарнях з діагнозом «параноїдальна шизофренія» Красівський виходить на волю: «У липні 1978 року Владімірській обласний суд постановив зняти з мене лікування, і мене виписали. Всього кілька місяців, як я на волі. Я ще не маю пашпорта, мене ще не пустили до моєї хати, я живу в чужій комірчині з ласки людей, але я не мислю себе в екзистенції для себе самого поза процесом боротьби за елементарні національні та загальнолюдські права українського народу...».

Красівський дійсно не уявляв себе поза процесом боротьби і, не пробувши й двох років на волі, за участь в Гельсінській групі, знову опиняється на заслані. Один із наймолодших дисидентів Мирослав Маринович залишив характерний спогад про Зеновія Красівського з того часу:

«Ловили його кулі, психушки та тюрми, але теж не піймали. Можу це засвідчити принаймні з літа 1980 року, коли ми вперше обнялися в Кучинському таборі № 36. Колючий дріт не залишив жодного сліду ні на завжди доброзичливому його обличчі, ні на вибіленій болем душі, його дух ніколи не знав кайданів. У таборі він став для мене одкровенням: незламність переконань у ньому зовсім не заперечувала шляхетність у ставленні до ворога. Його духовна сила йшла не від ненависті, а з любові. І тому він один силою свого духу ламав усталені пропагандистські стереотипи, бо цей багатолітній оунівець та націоналіст ніколи не замішував добро для свого народу на нещасті народів інших. Він мав рідкісний дар бути еталоном високої ідеї — чистим і неспотвореним».

Український національний фронт (УНФ) є однією з численних ініціатив, які виникали в Україні у 1960-1970-х роках. Під впливом націоналістичного руху, який наприкінці 1950-х повністю припинив збройну боротьбу, зовсім молоде покоління українців розпочало свою діяльність щодо здобуття незалежності. А УНФ став одним із класичних її виявів.

Все розпочалося у 1961 році, коли у селі Витвиця на Франківщині, вночі над сільрадою було піднято синьо-жовтий прапор. Це зробив працівник міліції — Михайло Дяк. Про це згадував уже в таборах інший співорганізатор УНФ — сільський вчитель Дмитро Квецько: «Якось почули, що неподалік від нашого села хтось вночі на сільраді вивісив жовто-блакитний прапор із тризубцем. Потім в іншому селі хтось листівки розклеїв посеред села: „Хай живе самостійна Україна!“. Що ж, зібралися ми, стали думати: люди десь борються, діло їх чесне, значить й нам потрібно...».

Як підпільна організація УНФ оформився уже за участі Зеновія Красівського, в 1964 році. Результат їхньої трирічної праці є більш ніж успішний: програмний документ «Тактика УНФ», 16 чисел журналу «Воля і Батьківщина», збірка віршів «Месник», історичний роман «Байда», підпільна організаційна мережа.

Найбільшим успіхом є створення та широке розповсюдження часопису «Воля і Батьківщина». Спочатку його друкували на другому поверсі помешкання Красівського в Моршині. Друкувалось в гумових рукавичках, підставляючи п’ять копірок. А згодом перші примірники передруковувались і поширювались далі. Коли номер готувався до друку, то обов’язково хтось перебував біля хати й слідкував за чужими людьми. Згодом, для певнішої конспірації, в горах обладнується спеціальний бункер, де друкується «Воля і Батьківщина» — і це в другій половині 1960-х.

Ще в 1965 році Квецько випадково знайшов у лісі повстанський бункер, в якому зберігалося багато літератури. Хлопці «заварювали» листівки та книги в поліетиленові мішки, накачували повітрям, та відправляли рікою. Згодом не в одному селі з’явилась бандерівська література.

В той самий час організаційна мережа УНФ росла й незабаром навіть було створено окрему організаційну філію у Львові. А 29 березня 1967 року Дмитро Квецько, Зеновій Красівський, Михайло Дяк та Ярослав Лесів були заарештовані КДБ. В другій половині листопада 1967 виїзною сесією Верховного Суду УРСР усіх було засуджено за ст. 56 ч. 1 (зрада Батьківщини) та ст. 64 ч. 1 (створення організації).

Радянська Феміда гідно оцінила діяльність молодих націоналістів і уже в таборах В’ячеслав Чорновіл говорив про термін Квецька: «Я сідав на перший термін, а Дмитро вже сидів; закінчив я термін, чотири роки на волі провів — сів знову, Дмитро все сидить. Я й цей термін закінчу, а він ще сидіти буде». А в’язень-єврей Михайло Хейфец в мемуарах до цитати Чорновола додав: «В’ячеслав отримав третій строк. Коли він його закінчить — Квецько все ще буде сидіти...».

Для членів УНФ ув’язнення не стало перешкодою для боротьби за долю України. Зокрема це особливо проявилося в житті Ярослава Лесіва — вчителя фізкультури. Він отримав найменший термін — 6