Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Постає питання: як народи ще тримаються? Яка сила змушує їх так чіплятися за гаснуче життя?..

Я збагнув це, дивлячись на українців з 25-літніми (страшно подумати!) вироками, які після цього безугавного пекла залишалися акуратними, підтягнутими, чесними людьми, які ані на крок не відступали від своєї ідеї.

Мирослава Симчича земляки понині знають як «Кривоноса» — за псевдонімом, який використовував в УПА. При житті, в його честь названо вулицю у рідному селі Вижній Березів та встановлено пам’ятник у Коломиї.

Сотенний Кривоніс, незважаючи на свій юний вік (останній повстанський бій він провів у двадцятип’ятирічному віці), є одним із легендарних командирів УПА. Він керував боєм під Космачем, де було розгромлено відділ МДБ й вбито генерал-майора Дергачова — того самого, який керував виселенням чеченців та кримських татарів.

Особливість Мирослава Симчича полягала також й у тому, що він став одним із уособлень українського визвольного руху у радянських таборах. Загалом, йому доведеться провести в ув’язненні тридцять два з половиною роки. Покинувши свій дім, Мирославу Симчичу вдасться повернутися до нього лише через 43 роки.

Це Симчич й тисячі його побратимів змусили поважати український рух опору не лише кримінальних в’язнів, але й інтелігентів різних національностей. Після знайомства з ними Алєксандр Солженіцин в найвідомішій книзі про радянські концтабори «Архіпелаг ГУЛАГ» зробить запис про вплив вояків УПА та членів ОУН на таборовий рух опору: «Для всього цього руху вони всюди зробили дуже багато, та й саме вони зрушили віз. Дубівський етап привіз до нас бацилу бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, вони... роздивилися, жахнулися цією сплячкою рабства — і потягнулися до ножа».

А вже, перебуваючи на зоні, представник наймолодшої генерації дисидентів — Валерій Марченко, який народився у Києві в 1947 році (за рік перед останнім боєм Кривоноса), напише короткий твір про Мирослава Симчича «Раз п’ятнадцять, два п’ятнадцять». У ньому він просто опише фрагменти життя на «малій зоні», як називали політв’язні свої табори (маючи на увазі під «великою зоною» Радянський Союз): «Бандерівці були об’єктом безнастанного переслідування адміністрації, котра вважала їх за головне зло. Перепон для знущань перед наглядачами ніким і ніколи не ставилось, і чим винахідливіше, бажана передумова — згідно закону, був покараний в’язень, тим вище цінувалися службові якості працівника. Гладкі та тонші, брутальні чи улесливіші, вони різнилися зовні, проте єднала їх визначальна риса — ненависть до людей, над якими поставлено командувати. Жив був у таборі старшина. Навіть не кум, не режим і політрук, а звичайнісінький наглядач — старшина. З вигляду селюк селюком, тільки от очі мав безбарвні, нерухомі садистські очі. Дивина! Таких людей веде, просто надить до місця, де свою злобу здатні виявити найповніше. Скаржитись, що через його рапорти у карцері пообморожувалося безліч людей, — вони порушили режим. Що, вриваючись до барака із ранковим дзвоником, гамселив дерев’яним молотком по заспаних в’язнях, — винні самі, бо не встали по підйому. Що власноручно забивав на смерть невпокорених, — класова боротьба загострюється, та й кого тим здивувати в часи офіційно дозволеного застосування фізичної сили. Одне слово, він лютував так, що не було на зоні зека, який би його не проклинав. Ліквідація цього вірного сина ГУЛАГу відбулася блискавично. Один з оунівців-юнаків, Тарас, працював шнирем (дневальним) у бурі (барак усиленного режима (рос). Цей непоказний хлопчина передав ключа від вхідних дверей, що з нього виготовили дублікат. Уночі заскочений зненацька наглядач залементувати не встиг. І як же по-зміїному він крутився, коли його кололи ножами... Вранці зона гула, мов вулик — такого обербандита зарізали. Тараса повели на допит, погрожували, били, але хлопець тримався мов кремінь. Тоді опер сказав, всі тортури, про які чув і бачив, здадуться йому дитячим лоскотом порівняно з тим, що він зазнає незабаром. Тараса посадовили в бур до камери, де вже тримали трьох кримінальників. Вони пекли його розпеченим залізом, підвішували за руки до стелі, по-звірячому кількагодинно били. Це були, далебі, Христові муки, які вірний товариш переніс з не меншою витримкою. Дізнавшись, що коїться за ґратами барака посиленого режиму, на зоні почали вживати заходів. Операм натякнули, за Тараса доведеться відповісти. Але вихователь забожився, що це не його ініціатива, а наказ згори. Тоді на підпільній раді вирішено було комусь потрапити в бур, де розквитатися з виконавцями наказу. Це доручили здійснити Симчичу. Він припинив виходити на роботу, привселюдно облаяв офіцера і за порушення режиму був запроваджений до буру. Хоча новоприбулого тримали окремо, та перемовлятися з тамтешньою братією він, зрозуміло, міг (понівеченого Тараса забрали до шпиталю). Зорієнтувавшись, що найкраще місце для зустрічі буде в робочій камері, він відповідно змінив поведінку. В’язень забаг роботи й сповістив начальство, що перестав мислити себе поза виробництвом матеріальних цінностей. Це сприйнялося як наслідок виховного процесу, і Симчича випустили до промзони, куди виходили працювати й сусіди. Причина його з’яви в бурі для них таємницею не була, тож до зустрічі готувалися ретельно. На дворищі промзони на фашиста (так ще по таборах називали націоналістів) чекали троє із захованими під фуфайками аргументами для переговорів. Здоровань, який став найперший, вихопив булаву (металеву кулю завбільшки з кулак на довгому держаку розглядали з цікавістю набіглі після бойовища в’язні) і замахнувся для вдару. Проте він устиг лише замахнутись. По-кошачому стрибнувши вперед, Симчич однією рукою перехопив