Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Ярослав Стецько, який у 1930-х роках був відомий як один із найталановитіших ідеологів українського націоналізму, уже з 1940-х став значним політичним діячем, який особисто приятелював із генералом Франко та Чан Кай Ші, з його думкою рахувалися генеральні секретарі НАТО та господарі Білого Дому...

Ім’я Ярослава Стецька стало відомим широкому загалу у 1936 році, з лави підсудних у «Львівському процесі Степана Бандери та товаришів». Ще через п’ять років, 30 червня 1941 року, двадцятидев’ятилітній Ярослав Стецько проголошуватиме Акт відновлення Української Держави й стане прем’єром цього, нацистами невизнаного, державного утворення.

Ув’язнення в концтаборі Заксенхаузен, в яшму перебували політичні опоненти Третього Рейху з усієї Європи, а потім важке поранення, не знеохотили Стецька до продовження боротьби уже з новими окупантами — Радянським Союзом.

Коли на Львівському судовому процесі, перед тюремним ув’язненням, двадцятичотирирічний Стецько заявив: «Я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів...», то це виглядало як нездійсненні мрії юного ідеаліста. Але вже через 10 років, у 1946-му, йому вдалось створити потужну міжнародну організацію — Антибільшовицький Блок Народів (АБН).

Його першими політичними союзниками були Франко та Чан Кай Ші. Саме це дозволило йому підписати домовлення з Китайською антикомуністичною лігою на Формозі про співпрацю і створення в Тайпеї місії АБН (1957-1960 рр.). А в 1970 р. в Токіо було засновано «Світову антикомуністичну лігу», в якій Стецько був постійним членом екзекутиви. З ініціативи Ярослава Стецька постала також Європейська Рада Свободи, яка обрала його довічним членом почесної президії ЄРС.

Він був не лише організатором, але й вдалим політтехнологом. Прес-конференція Хрущова у Стокгольмі, з нагоди відвідин цієї країни перетворилась в брутальну критику націоналістів, адже напередодні Стецько відвідав з вінком квітів могилу Карла XII.

Він був харизматичною постаттю, яку визнавали державні діячі багатьох країн. Під впливом Стецька, його близький друг — генеральний секретар НАТО Джон Гекет, написав книгу «Третя світова війна», де змоделював ситуацію, що націоналісти опанували КДБ, здійснили переворот та розвалили СРСР.

Іншого разу прем’єр-міністр Туреччини запросив Ярослава Стецька офіційно в гості і, незважаючи на гучні протести радянських дипломатів, організував подорож Провідника ОУН (Стецько з 1968 по 1986 рік очолював Організацію) Чорним морем, щоб той міг побачити береги України та набрати морської води своєї батьківщини.

Він був приятелем багатьох авторитетних світових політичних діячів. До нього зверталися по допомогу представники різних націй, які хотіли навести контакти зі світовими лідерами. Ярослав Стецько радо допомагав, а про себе говорив, що він «маклер без держави», адже допомагає іншим державам в той час, як його нація сама позбавлена державності.

А звертаючись до молоді, Стецько залишив заповіт, у якому криється таємниця його сили та успіху: «Міряйте свої сили не реальним, але бажаним! Великого бажайте!».

«Серед сірої таборової юрби виділялися дві категорії, помітно інакші від безбарвних облич, безбарвних рухів, сірих бушлатів.

Одні — це карні злочинці, що правдами і неправдами попались у „наші“ концтабори. Згорблені в усяку погоду, руки — в рукавах бушлатів, погляд з-під лоба. Хижими, навальними, нечутними тінями вони метушилися в таборових сумерках, як лилики, зловісні, загрозливі, невловимі. Від них трудно було очікувати будь-чого природного — чи то вибух безпричинної лютості, що доходила до різанини, чи то раптовий приступ такого ж істеричного і суєтливого дружньолюбства.

Другі — колишні вояки й старшини УПА, ОУНівці і безпартійні українські патріоти. Вони також відрізнялися від усіх. Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, вибритий, в чистій сорочці і вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював...

Це були люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, багатьох із них не менше, а часто більше від інших мучили голодом і холодом, і стільки товаришів потратили вони на тяжких, кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди і Мордовії. Їхній фанатизм доходив до монашого самовідречення. Більшість з них не курило, не доторкалося спиртних напитків, якщо їх вдавалося якнебудь дістати.

Можна схвалювати або засуджувати діла і долю „Галичини“ і „Нахтігаль“, але їх останні живі вояки були гідні наслідування в витримці, в умінні витримувати страждання, умінні не спуститися до рівня смердючого обірванця. І я наслідував їх, чим міг. Хоча б зовнішньо.

Інтелігентні сноби, які за спорами про Канта і Фіхте забували відвідати лазничку, сміялися над моїми вичищеними чоботями, називаючи це „хохлатською фельдфебівщиною“. Але я уважаю, що це не остання признака внутрішньої сили і самоповаги.

І хай живе ота фельдфебівщина розбитої, але непереможної армії!»..