Ляля - Яцек Денель

— Кузен, бабуню? Який кузен?

— А, з боку Броклів. Якийсь двоюрідний мамин брат. Може, син сестри мого дідуся? Ні, бо в дідуся не було сестер. Може, якийсь кузен по тітці, не знаю. Головне, що загасив.

Із цим важко не погодитися. Тим більше, що гасіння моєї запальної бабусі завжди було нелегкою справою, а в часи її молодості й поготів.

У Білостоці й Ґданську ялинки спалахували ще кілька разів, якось вогонь перекинувся на фіранки.

І коли на Різдво ми прикрашали другу ялинку — першу в себе вдома, другу в Оліві... хвилиночку... а що було спочатку? Як воно було тоді, коли ми мешкали тільки в Оліві? Напевне, ми були надто малими, щоб чіпляти кульки й зірки, розкладати на запашних гілках снігову вату й оперізувати їх кольоровими гірляндами, які буцім нагадують про всіх тих забутих прадідів, котрі, як дідусь Брокль, пішли на Сибір. Так чи сяк, у часи, коли нам уже дозволялося брати до рук усі скляні й паперові, блискучі й матові іграшки, ми рік за роком знаходили в коробках одні й ті самі старезні кульки із підсмаленими черевцями й закіптюженими позлітками, ті самі зморщені й скарлючені оздоби, які батьки наказували нам чіпляти в непомітних місцях, і які я завжди намагався почепити на найпочеснішому місці, бо захоплювався цією обсмаленою красою, яку з такою гідністю ховали на дні коробок, захованих на дні старих валіз, захованих далеко на антресолях.

Іноді я потайки мріяв, щоб ялинка знову, як колись, спалахнула яскравим полум’ям, і всі кульки знову зробилися однаково прекрасними. Та доки цього не сталося, я з ніжністю вдивлявся в знищені іграшки й щось їм наспівував.

* * *

Будинок був як гінекей. До дідуся справді часом приходив «Кохась» на дві чи три партійки шахів; батько бував, здається, щодня. І все-таки нами опікувалися практично самі жінки: мама, бабуня, тітки, знайомі й сім сусідських доньок. Отож, якщо я говорив про себе в минулому часі, то лише в жіночому роді; батька аж пересмикувало, коли він чув оте «я зробила», «я сказала», «я йшла»; він викорінював це, змагаючись із цілим гуртом захоплених жінок.

— Однаково мужчини — то послідущий ґатунок людини, — кидала йому бабуся й полишала поле бою.

* * *

Ах, ці бабунині подруги, щебетухи, що приносили медові цукерки (у целофановому мішечку із зображенням медових сот), такі уважливо-турботливі! Із запалими очима й вирлоокі, зморшкуваті й гладкощокі, балакучі й мовчазні, убрані в сіре полотно й вовну, із брязкотом перлових намист, або ж квітчасто-пастельні, із стрічечками, бантиками й ґудзичками; пані Крися, пані Ванда, пані Міра! Пані Ельжбета, скульпторка, яка з порога вигукувала:

— Яка ж у нього гарна голова. Я мушу, мушу його вирізьбити!

А я, такий щасливий у своїй чотирирічності, надимався, скільки міг, і простягав руки для цілунків, бо пані Ельжбета завжди виціловувала мені всі пальці, один за одним, а ланцюги з важкого срібла подзенькували на зап’ястках її тонких рук. Я був наче маленький імператор. Батькам це здавалося непристойним. Мені ж анітрохи. Пам’ятаю, що потім мені отих цілунків дуже бракувало.

* * *

Одну з тих відвідувачок я запам’ятав особливо добре, хоч і бачив її лише раз: перехняблена набік діадема, що виблискувала найщирішими діамантами, манжети із чорного мережива й сіточка дрібних зморшок навколо перепелиних очей виказали мені відразу, ким насправді була ця дама, і чому всі ставилися до неї з такою повагою й шанобою, неначе в парадному бабусиному фотелі сиділо уособлення діаманта. Імператриця Євгенія, удова Наполеона III і Другої Імперії, бо це, певна річ, була вона, схилилася наді мною, позираючи крізь золотий лорнет і, цвірінькаючи по-французьки, ущипнула мене за щоку, як раніше щипала Марселя Пруста, Жанно Кокто і Лампедузу. Щипала вона, слід сказати, з рідкісною природністю й невимушеністю; здавалося, що єдиною розвагою її Імператорської Величності відтоді, як вона овдовіла, були мандрівки Європою й знайомства з новими товстощокими письменниками, які перебували в тому життєвому періоді, коли вони досі були більш ласі до цукерок, аніж до лестощів. Отож вона могла досхочу вправлятися на них у щипанні щічок, що й пояснювало досконалість її кістлявих жестів: наближення руки до дитячого обличчя і — у мить кульмінації — кокетливе перехняблення діадеми жвавим кивком голови.

Той факт, що вона відвідала мене не на Рив’єрі чи Сицилії, а зробила зусилля й приїхала аж до Оліви, до парадного фотеля моєї бабусі, лише додавав цій події врочистості. Ми роздивлялися одне одного із симпатією й поблажливістю щодо решти товариства, яке не спромоглося навіть зауважити майстерності щипання, не кажучи вже про захоплення менш помітними нюансами ситуації. Невдовзі вона — і тоді я збагнув, що дивний звук, котрий супроводжує кожний її рух, це безугавне подзенькування дрібних предметів, яке долинало зі складок сукні — вийняла з-поміж зборок і мережива віяло, флакончик з нюхальними солями, крихітне люстерко, оправлене в чорне дерево, інкрустоване слоновою кісткою і, нарешті, маленьку шкатулочку, у якій — коли вона відкрила її з неголосним, сповненим гідності, клацанням — видніла одна-єдина, призначена спеціально для мене цукерка-праліне із чудовою, запашною половинкою волоського горіха на глазурованому вершечку.

Я вклонився, іще раз глянув на делікатні відблиски світла в скельцях лорнета, іскри діадеми, і зник у дитячій кімнаті, куди мене легенько відпровадили за руку, що пахла цукеркою.

Мої батьки багато років заперечували знайомство з імператрицею. Але спогад про той вечір — а передусім про ту цукерку — був таким яскравим, що, зрештою, вони капітулювали перед моєю дитячою впевненістю.

* * *

Навіть сміючись чи роздаючи цукерки, вони залишалися серйозними, відчувалося, що на їхні плечах спочиває поважний тягар віку; а бабуся й далі «нітроха гонору не мала», по саду ходила в тенісках, лаялася словом «холера» і розповідала нам довоєнні віршики:

Каже тітка: «Люба Олю,

Не гризи мені мозолі».

Оля тітки не почула,

Гризла, а тоді зригнула.