Ляля - Яцек Денель
* * *
Зрештою... сад!.. Яке ж то порожнє слово на окреслення того, що простягалося перед домом мого дитинства! Скільки ж я бачив місць, які називали цим самим словом, скільки ж невмілого наслідування й половинчастих імітацій! Не кажучи вже про жалюгідні парканчики, пофарбовані в усі кольори веселки, кожна штахета іншої барви, про бордюри з автомобільних шин, прути із пластиковими пляшками, що мали відлякувати кротів. А ці рівно утрамбовані стежини, рівнесенькі клумби, симетричні живоплоти, бетонні бордюри, підмурівки, крани, труби, сітки... ні. Усе не те. Олівський сад був прекрасним живим організмом, майстерно сконструйованою довершеністю, маленьким усесвітом.
Мої перші спогади, як і перші спогади людства, сягають власне часів саду. Два великі горіхи й така сама висока черешня затінювали моє дитинство — черешня від розбуялої весни, горіхи від середини літа. А під ними — ботанічні скарби. Велетенські цеглово-руді далії, що звішували голівки над тендітними штахетками дерев’яних риштовань — риштовань, по яких пнулися вгору троянди, обважнілі від квітів — рожевих, білих і пурпурових. Листя оцтового дерева, що червоніло восени. Розчавлені в траві черешні, які принаджували хмари ос, і горіхові шкуринки, від яких пальці чорніли. І нарешті, візочок, візочок, що стояв під деревом, а з гілки звисав на дроті мініатюрний мікрофон; саме завдяки ньому батьки, які чаювали вдома, чули навіть найтихіший плач.
— Ну й голота, — розповідала не підозрюючи нічого, одна сусідка іншій, — та й по-голодранському ж та дитина... Наче, пані, таку культурні люди, автомобіль мають, наче й книжки читають, дискутують, пані, кожнісінького дня, а дитина? Як голодранець. Ані мережива, ані слинявчика, ані гарненьких повзуночків, усе як у найбідніших, абищо, казна-які повзунки, пані, сорому не мають.
Або:
— А ви, пані, чули, про того їхнього Павла? Чули? Таж він до Німеччини виїхав, пані, живе там. А кого в наш час за кордон випускають, га, ну, кого, я вас питаю? Шпигунів пускають. Ви собі гадаєте, що того, хто не шпигує, випустять? Нізащо. Викапаний Юлек. Прийшли гебісти: «Підпишеш? Не підпишеш — не виїдеш» І він виїхав. То ви собі гадаєте, що не підписав і виїхав? Нізащо. Отак воно, пані. А це дитя? Як голодранець.
А дріт чутливого мікрофону, заплутавшись між гілками горіха й пагонами витких троянд аж на висоті вікон — так, що бабуся, яка іноді поспішала в гості чи на вернісаж, зрізала троянди через кватирку — отой дріт, ідеально неупереджений, передавав кожне слово сусідок на радіоприймач у вітальні, і вся родина реготала до знемоги.
І все ж я не пригадую ані брязкалець, які б висіли над моєю немовлячою, схожою на диню, головою, ані що було всередині візочка; пригадую тільки його віддалений обрис, коли він, сліпучо-білий в літньому промінні, носив мого любого братика, мого маленького братика, якого я збирався задушити або зарізати; мого братика, який невдовзі обдарував мене любов’ю настільки глибокою й безкритичною, що назвав мене ім’ям Ака, іменем божественного вождя з острова Пасхи; мого братика, який на фото завжди стояв відразу біля мене, ледь нахилившись і притулившись до мого плеча, мого братика, який і нині називає мене братиком.
Отож я пригадую його із нескінченно далекої перспективи, що простягалася через половину величезного на той час саду. Певне, я сидів у пісочниці або в затінку ясмину, і лише на мить підвів погляд, щоб побачити сліпучу білизну візочка. А тоді спрямував очі на сонечко, що повзло по різьбленому листку деревію, або на сині пелюстки ірисів, за якими я допитливо досліджував світ, відшукуючи відповіді на всі запитання. Відповіді й запитання, що їх я безповоротно забув.
* * *
Саме там я спостерігав за паруванням слимаків, щипавками, які жили під старими стовбурами, рідкісними рослинами, жабами й сонечками.
— Я люблю папу, — мовив я колись упевнено, стоячи перед його портретом, — бо він добрий. І жаб люблю. Бо вони корисні.
* * *
Улітку я виносив у сад стіл, олівці й папір.
Щойно закінчився сніданок, і бабуся примушувала нас мити посуд, чистити зуби й поливати квіти на високих полицях: «... не ставай на стіл однією ногою, так відразу, та ще й із лійкою, роби як я, спершу табуретка, але не ця, на кривих ніжках, бо можна впасти, тоді стілець, тільки дивися, бо він складаний і з нього можна впасти, якщо стати не там, де треба, і вже тоді на стіл, і поливай уважно, щоб не перелити, бо книжки заллє...» — як я добрі чверть години морочився, зносячи по сходах стіл, стілець, коробки й олівці в незліченній кількості пластмасових відерець з-під морозива; щоразу я вигадував нові й нові комбінації, щоб тільки якомога менше ходити по сходах, у результаті планування оптимального рішення займало мені більше часу, ніж саме носіння.
Нарешті, стоячи по кісточки в соковитій траві, на якій, доки ми споживали наш двогодинний сніданок, уже встигла висхнути роса, я роззирався задоволено довкола. «Отож, я все приніс», — думав я і, наче генерал, оглядав свої кольорові війська, а тоді старанно розкладав усе, не забуваючи про священні принципи ергономії. Досить було однієї помилки, і вже можна було отримати догану, щойно бабуня з’являлася в саду.
— Діти, — казала вона, — принесіть мені, будь ласка, шезлонг... а це що, чому в тебе олівці ліворуч, а праворуч книжка, ти ж береш олівці правою рукою, а книжку читаєш тоді, коли не малюєш; вона тобі лише заважає, ти кладеш на неї лікоть і викривлюєш хребет...
Тоді вона сідала під горіхом, у напівзатінку, уся у світлих веснянках сонячних плямок, і відкривала шелесткі сторінки літературних журналів або книжки, чиї сторінки шурхотіли тихіше. Якщо не рахувати дзижчання комах і співу птахів, які в бабусиному саду, здавалося, переживали нескінчений шлюбний період, тут панувала цілковита тиша. У пообіддя траплялося, що з боку лісу, з-за живоплоту, з-за оцтових дерев і трояндових кущів долинали вигуки якихось олівських підлітків, що грали у футбола; вони вживали іншої мови, ніж ми, і мені завжди здавалося, що ці діти належать до іншого світу, безпечно відокремленого від нас темним
