Ляля - Яцек Денель

Лікар про всяк випадок попередив її, перш ніж вона увійшла до палати, що вона там побачить живого небіжчика; і ще сказав, що дуже багато важить від її реакції. Але вона вміла в таких ситуаціях грати, зрештою, в інших теж, і відразу сказала: «Ти міг би й краще виглядати, та байдуже. Головне, що лікар сказав, що криза минула і тепер усе буде добре». Згодом тато зізнався, що він дуже пильно стежив за її обличчям, силкувався щось прочитати в погляді. І не прочитав. А на сусідньому ліжку лежав селянин, теж з менінгітом, але звичайним, після якоїсь бійки на сокирах; спитав у медсестри, що з ним таке, почув відповідь, жахнувся, прошепотів: «На сяке вмирают», і за два дні його не стало. Дідусь видряпався, але протягом року не міг навіть голки втримати між двох пальців, а про гру на фортепіано я взагалі мовчу. І більше нічого не винайшов. Ну, може, я перебільшую. Він зберіг таку здатність вигадувати різні мудровані речі... от, приміром, цей стіл, — мама показує на кухонний стіл.

— Що — «цей стіл»?

— Ну... він же складаний. Його дідусь зробив.

— Як це складаний? Я двадцять два роки за ним сиджу... як це?

— Ну, прийми склянки й тарілки. А тепер підніми.

— Ненастанний подив — це радість мудреців. На цвяшках?

* * *

По кількох роках праці в Седльце дідусь викрив у лісництві якесь крутійство з полюваннями, і його перевели до Білостоку, де бабуня — щасливо перечекавши з дітьми найжахливіший сталінізм — почала працювати водночас у відділі культури й на радіо. Чого вона там тільки не робила... писала рецензії на концерти, організовувала ялинки (за нагоди підтримуючи напівголодних художників, яким вона замовляла виготовлення ялинкових іграшок та прикрас), нарешті, їздила навколишніми селами й збирала фольклор. А було його достобіса, бо села були литовські, білоруські, українські, польські, старовірські, шляхетські і ще якісь. В українських співали, прегарно співали, на кілька голосів, бо досить було зустрітися чотирьом жінкам по дорозі — і вже співали на чотири голоси. А як собі підпили, то перезиралися й змінювали репертуар на пісні бандерівців, щоб полячкам на зло зробити. У шляхетських селах на полі працювали в рукавичках, та попри це ходили брудні і — як завжди повторювала бабуся — кип’ятили молоко в чайниках.

— Цього килимка, — каже бабуся, — я отримала, зробивши репортаж про таке собі село, назви вже не пригадую. Там жили страшенно бідно, а коли я про них написала, що вони плетуть такі гарні килимки, то посипалися замовлення. То вони приїхали до міста й привезли мені подарунок.

* * *

— Мамо, а вони нам потрібні, оті солом’яні килимки? — запитав я під час якогось чергового генерального прибирання; прибираємо, бо мама народилася в понеділок о сьомій ранку, а я у Свято праці (моя професорка, почувши це, вигукнула: «Я б ноги стиснула, зуби зціпила, але дочекалася б Третього травня!») От решта членів родини — то інша справа; вони не народилися для праці, тому все завжди виглядає однаково. Ми фарбуємо стіни в передпокої, а батько грає на комп’ютері, і лише й чуємо: «Ага-а-а! Я переміг персів!» або «Я знайшов залізо!» Порядкуємо шафи в Оліві, а бабуся: «Не розумію, що вам у цих шафах не подобається». — «Мамо, твій одяг, який ти роками не носиш, займає більше місця, ніж вбрання нашої родини із чотирьох осіб». — «Теж іще!»

— То як?

— Ти щось казав?

— Так, я спитав, чи залишати нам ці килимки над диванами?

— Перш за все нам не хочеться їх чіпати.

— Я колись ото замислився... — сідаю на дивані, — ... чому бабуня так любила всі ці селянські речі?

Мама, пристаючи на пропозицію відпочинку, сідає поруч.

— Узагалі бабусин стиль вимагає окремого дослідження.

— Мені записувати?

— Можна. У бабусі завжди панував страхітливий безлад і стояла купа дурничок. І в Седльце, і в Білостоці, і в Оліві. Бо так було в Лисові, а колись і в Києві.

— Щось у тому є. Пригадуєш, що сказав колись Войтек про нашу квартиру? Що якогось ранку ми прокинемося на сходах, бо речі нас витіснять. Зрештою, у Варшаві в мене те саме. Радек стверджує, що моя колекція раритетів стає експансивною. А Віктор нарікає, що замість зрідка купити собі в антиквара щось цінне й відремонтувати як слід, я волію зносити додому всі ці уламки, рештки й мотлох. Я можу їм сказати, що все так тому, бо так було на Морені, в Оліві, у Білостоці, у Седльце, у Кельце, у Лисові, у Моравиці й у Києві. Як у біблійному переліку патріархів.

І справді. Квартира в Оліві нагадує острів, скупаний у водах розмаїтих морів, кожне з яких роками викидало на берег різні мушлі, морські зірки й водорості. З одного боку дрейфували залишки колишньої розкоші — бронзовий канделябр, величезне дзеркало, кілька фотографій; з іншого — келецькі меблі тридцятих років, міщанська солідність, добротний буфет, піаніно й годинник; із третього — картини Карпінських, жалюгідні рештки колись цілком пристойної колекції; із четвертого — хлопоманія, причому з одного боку успадкована по Банді Броклевій, яка прикрашала інтер’єри садиби павуками із соломи й паперу, і особиста, яка примушувала бабусю брататися із селянами, записувати білоруський фольклор і віддати Лисівську садибу під школу. А все це бовтається в «тимчасовому дефіциті», через що доводилося щоразу вигадувати нові застосування для старих речей, фарбувати туалетного столика олійною фарбою, перетворюючи його на письмовий стіл, буфет перетворювати на кухонні шафки, а дитячу кімнату перегороджувати фанерною меблевою стінкою.

— Бо найгірше — це щось мати, а потім утратити. Пригадую, як пані... пані, ну, не пам’ятаю прізвища, розповідала, що до першої світової була важливою персоною. «Я, — казала вона, — не із простих, я з тих кривуватих, у мене була квартира в наріжній кам’яниці, шість вікон з одного боку, шість з іншого, у всіх вікнах фіранки!»

Так каже бабуся. А тоді, замислено обриваючи напівзів’ялі пеларгонії й укладаючи їх в срібно-рожевому букеті, додає:

— Дідусь Брокль банкрутував двічі. Мені пропали два будинки, стільки речей, картин, книжок. І тому щойно я отримувала гроші, як відразу їх витрачала. А твій дідусь ні, дідусь був людиною практичною. Колись, іще в Білостоці, я прибігла з базару, розповідаючи, що там такі гарні селянські килими. І кажу йому, мовляв, гарні, вовняні, а дідусь