Ляля - Яцек Денель

— І ще про біде.

— Ага, біде, звісно. З біде було так, що коли ми оселилися в пані Дюпон, то там саме встановили нове біде. А холодильника не було. Отож я користувалася старим, а нове, іще невживане, слугувало мені за холодильник. Я клала туди масло, овочі і ще там щось, і пускала тоненький струмінь холодної води. Стояли собі якось у крамниці з Басею, моєю подружкою з посольства. «Глянь, — каже вона мені, — яка гарна сметана». — «Е-е-е, я б купила, але в біде ще залишилося чимало». І чую за спиною гучне «Ха-ха-ха», а там офіцери у військовій формі, поляки. Певне, подумали собі, що пролетарки дорвалися до невідомих пристроїв.

— Немає чого дивуватися, — кажу, — я десь нещодавно читав, як після війни до Швеції призначили нового польського посла. Присилають по нього карету, а він лізе на козли, до візника. Довелося його звідти зігнати й посадити досередини.

— Знаю, знаю. У мене був такий знайомий, гарний поет, але дуже поганий політик, Озга-Михальський. Це вже в Білостоку. Він походив із села, і страшенно цим пишався, але був неймовірно делікатним і гарно освіченим. Приходжу якось до нього, а там курка прив’язана до піаніно. Питаю: «Що вона тут робить?», а він мені: «Розумієте, у місті кажуть, що хами дорвалися до панських покоїв і годують корів із фортепіано. Тож і я не хотів нікого розчаровувати, а що фортепіано в мене немає, лише піаніно, а для корови квартирка замала, то довелося прив’язати тільки курку». Дуже розумний чоловік. На жаль, він не обмежився писанням віршів. Зрештою, байдуже. Ти питав про Бельгію.

— Питав, питав. А що там іще залишилося?

— Де?

— У голові. У пам’яті.

— Що ми ще робили в Бельгії... ходили на прийоми, найохочіше до російського посольства, бо там вони були найбагатші; щоразу треба було випити склянку оливи, щоб не впитися. У Радянському Союзі злидні були аж страх, а там — шампа-а-анське, виногра-а-ад, осетри-и-и, кав’я-а-ар, чудові вина, неймовірно смачні солодощі, але понад усе — пельмені; цілі черги тягнулися до столу, і всі тільки й перешіптувалися: «Пельмені, пельмені». Зате в англійців було дуже охайно й дуже вбого. Усі, у тому числі й посол, ходили у вельветових чи твідових піджаках зі шкіряними латками на ліктях і казали: «Не знаю, як там у Росії, але Англія після війни дуже зубожіла, і ми не можемо собі дозволити на таку екстравагантність». Та якщо не говорити про прийоми, то Бельгія — страшенно нудна країна. А бельгійці неймовірно дурні й нецікаві...

— Бабуся завжди нас учила, — кажу неголосно Матеушеві, — що всі люди рівні, незалежно від релігії, статі й національності. І завжди додавала: «Крім бельгійців і білорусів. Бо перші не мають розуму й уяви, а другі — честі й історії».

Та я вже бачу, як бабуся ладна спопелити мене поглядом, тому замовкаю.

— Уявіть собі країну, де всі мають обов’язок раз на тиждень помити тротуар перед будинком. Чудово. Але всі миють тротуар у різні дні, одні в п’ятницю, іще хтось — у суботу і так далі, тому там ніколи не буває чисто, бо як хтось прибере свою ділянку, то відразу нанесуть грязюки із сусідньої. Або будинки. Коли я побачила вулиці Брюсселя, то не дивувалася Ле Корбюзье, який вигадав ці свої коробочки, бо там усі кам’яниці різні, кожна з якимсь орнаментом і оздобленням, без ладу і складу, а на додачу ще й усі пофарбовані різними яскравими кольорами. Аж в очах рябить. Ми виїжджали, щоб очі перепочили.

— Приміром куди?

— Поїхали до Брюгге, і там я бачила одну з найпрекрасніших речей у своєму житті. Ми пішли оглянути прегарний готичний монастир, зрештою, усе Брюгге готичне й прегарне, але цей монастир особливо, і дійшли до галерей. А там весь віридарій був порослий високою травою, наче лука, і між стеблами трави квітли нарциси, багато біленьких нарцисів. А над нарцисами линули білі чепці монахинь, бо там повільно походжали черниці, самі або парами, і читали молитовника. Брюгге, нарциси в осяяній сонцем траві і ці чепці... ну, і Галчинський.

— Що — «Галчинський»? — питає Матеуш зі свого фотеля.

— Як це що? Юлек і я переконували його повернутися до Польщі. А він якось не дуже поспішав. Це була дивна зустріч... дивна. Він прийшов з коханкою, якоюсь страшенною поетесою, великою, високою, справдешньою грім-бабою, одягненою у військову форму. І цій бабері здавалося, що вона така собі ефемерна душа, вона постійно говорила: «Константи і я» або «Я і Константи».

— А що говорив Галчинський? — допитується Матеуш.

— Галчинський спершу говорив звичайно, а тоді почав декламувати. Ніби й розмовляв, та водночас імпровізував поезії на тему туги за вітчизною і важкого життя інтелігента на чужині. А це вже було занадто, бо я справді обожнювала його вірші, але під час розмови такі фокуси здавалися дуже штучними і претензійними.

— І що? — питаю.

— Ми його переконали, зрештою, не лише ми і, як вам відомо, Галчинський приплив до Польщі з поетесою.

— І що? — допитується Матеуш.

— Я лише читав, — втрутився я, — як він приплив до Ґданська й ночував з нею в якихось знайомих, ну, і такий конфуз, бо ж там дружина чекає, «срібна Наталія», а тут бабера. Отож господиня каже: «То я вам постелила оце ліжко, а для пані тамте. Я дуже перепрошую, але в нас замало кімнат, щоб у вас були окремі спальні...» — «А навіщо? — відказав Галчинський. — Ми ж однаково спатимемо разом». Але що було далі — не знаю.

— Я знаю, але цього вже не бачила. Від М-чів знаю, бо Наталія тоді в них вечеряла. Приходить Кіра й каже: «Мамо, татусь приїхав. З якоюсь дамою». А вона: «З дамою, кажеш? Ну, то підемо на неї подивитися». Звісно, незручна ситуація, якось там сідають, балакають, а поетеса без кінця: «Бо Константи і я», «Бо я і Константи», «Ми письменники», «Ми, поети», «Ми, митці», аж нарешті бовкнула: «Бо ви така хатня курка, а ми з Константи одне одного розуміємо, бо ми...» і не договорила, бо Галчинський на те: «Що? Що ти сказала? Хатня курка? Про Наталію?» І — бемц, скинув її зі сходів.