Ляля - Яцек Денель
* * *
— А що із твоїм дідусем?
— Спокійно, спокійно. Ніхто нічого не знав. Він поїхав до табору після повстання, і більше його не бачили. Тиша. Жодних листів. Бабуня сумує. А то були часи, коли люди або відшукувалися, або демонстрували геть інше обличчя. Саме тоді молодого Пшипковського, того, що виготовив подвійний профіль Тита і Геббельса, звинуватили в колабораціонізмі. І хто його захистив? Євреї. Бо виявилося, що він усю війну переховував в астрономічній обсерваторії шістдесятьох євреїв, за два кроки від маєтку, частково зайнятого німцями. Зате старий пан Пшипковський усю війну рятував письменників, музикантів та художників. Запрошував їх до Єнджейова, ставив на вагу й не відпускав з маєтку, доки ті не погладшали на десять чи п’ятнадцять кілограмів. Тоді ж таки бабуся зустріла на вулиці вродливу Рахелю Фрідманівну, яка тільки й врятувалася із цілої родини, якщо не враховувати того Фрідмана, що давно виїхав до Палестини чи, може, до Штатів. У Рахелю закохана була половина єврейських юнаків з усього повіту, і навіть пйотрковський панич, доки батько йому те з голови не вибив. Ночами їм снилися чорні коси й бездонні очі, і білі руки, і зуби мов разки перлів. Вона переховувалася на роботі: працювала на фабриці зброї, дванадцять годин на добу у ртутних випарах. Коли повернулася, люди її ледве пізнали. Волосся поруділо, зуби пожовкли, очі зробилися каламутні. А руки? Ніхто не знає, відтоді Рахеля завжди носила довгі чорні рукавички, аж до ліктів. Та кого це цікавить, коли вже не залишилося більше єврейських хлопців, щоб захоплюватися Рахелею?
* * *
То були часи, коли люди не лише відшукувалися, а ще й влаштовували бали; люди тоді обожнювали бали, нічого дивного, адже стільки часу минуло... Організували бал для працівників відділу культури, і щоразу, як її запрошує хтось до танцю, щоразу, коли якась жінка її минає, то чути: «Пані Гелено, чи ви геть осліпли? Януш за вами світа білого не бачить», «Лише той лісничий та й лісничий; та покиньте ви того лісничого к бісу», «Перестаньте-бо мучити Януша». Вийшли з балу, він за бабусею, якісь букети троянд, нічні просиджування в парку, поцілунки на лавці. Усе-таки, от-от, найпізніше завтра.
А назавтра бабуся повертається зі служницею й чує з вікон Шопена, та й каже:
— Ого, тітка Мехова приїхала.
— Пані Мехова цього не грає, — зауважила на те служниця, що свідчить про неабияку її обізнаність із польським музичним каноном.
А це мій майбутній дідусь, який тим часом устиг вийти з табору, відгодуватися на американських пайках, приїхати до Польщі, по дорозі побути тимчасовим директором консервної фабрики в Устці (звичайно, його звільнили, щойно він заперечив проти вивезення обладнання доблесною Червоною Армією), пожити в мами й сестричок, з’явився, нарешті, мов нічого не сталося, навіть не спробувавши надіслати листа чи телеграму. «Ідіот», — проказала бабуся, довідавшись про це. «Здогадуюся, — відповів дідусь, — що вже запізно?» — «Ще ні. Проте мало бракувало».
— Гарно, що й казати.
— Як бачиш, ситуація зробилася нестерпною. Бо було так: бабуся сидить біля Юлека, проте ніжно дивиться на Зиґмунта по той бік столу. На додачу приходить Януш, дивиться, дивиться, зронює «перепрошую» й виходить, щоб за мить повернутися з великим букетом червоних гвоздик. Ну, і сидять усі разом, бабуня ставить квіти до вази, розмовляють, чаюють, мов нічого й не трапилося.
— Про що розмовляють?
— Про кохання. Але не конкретно, а так, околясом, ну, розумієш... однаково, усім відомо, про що йдеться. Розповідають, що для них означає слово «кохання», балакають про жінок... Юлек явно виграє, зрештою, він людина слова... інша справа дідусь, йому красномовство дається важко... теоретично, я мав би в цій розмові вболівати за Юлека, бо, по-перше, я його чергова інкарнація, а по-друге, він законний бабусин чоловік, а я люблю порядок у цих питаннях, проте вболіваю за дідуся, бо знаю, що той зараз бовкне дурницю.
— Яку?
— Не пам’ятаю точно, але в чомусь він заплутався.
— У чому заплутався?
— У чому заплутався? — луною відгукується бабуня, яка, звісно, слухає мою розповідь як щось нове.
— У поясненнях. Мовляв, зв’язок жінки й чоловіка це така собі двоєдиність... і так далі. Юлек наче й сміявся із цього, але нервово. Януш не міг такого витримати й вийшов по-англійському. Дідусь попрощався, бо ж не міг він ночувати в подружжя Рогозинських, тим більш, що мамуня Рогозинська якимсь дивом довідалася про його приїзд раніше за інших і примусила його пообіцяти — турбуючись про цноту невістки й синове щастя — що ніч він проведе в неї. Вийшов Януш, виходить Зиґмунт, залишається Юлек. Дивиться на букет, а всі гвоздики зів’яли. «Ого, — каже, — твоя Двоєдиність нацюняла Янушеві до вази». Сама розумієш, що ситуація була нестерпною. Але про це трохи згодом.
— То що тепер? Може, я таки довідаюся, що з Лисовом?
— Ага, так. Я не сказав, що з Лисовом. Формально маєток і залишки землі належали бабуні й братові, і сестрам моєї матері: тітці Ружі, тітці Меховій і дядькові Мацею. Усі вони повмирали одне за одним: Ружа сам не знаю, коли, тітка Мехова між санітарами й шаленцями в перетвореній на лікарню моравицькій садибі, через яку вона колись так сперечалася, а Мацей... здається, його, зрештою, прикінчили якісь сифілітичні ускладнення, хоча десь мені в голові залишається думка про самогубство, уже не згадаю. Через це бабуня стала єдиною власницею всього майна і, немов королева Ядвіґа, Емілія Плятер чи героїня творів Жеромського, залишила селянам маєток у подарунок, аби ті залатали дах і отвори від картечі під одним з вікон, і облаштували там школу. Бо ж вони такі розумні, і вчитель до війни переконував, що всі повинні університет закінчити. Що зробили розумні лисівські мужики? А ось що: Генка Іванська, колишня служниця Мехової, стала зі своїм чоловіком на порозі із сокирою в руках і сказала, що то все її. А село принишкло й поступилося. Уявляєш? Усі хати спалені, люди не мають
