Ляля - Яцек Денель
— Так. Ні. Не знаю.
— Я теж не знаю, а бабуся знає. Сказала мені, що то був день, коли вона приїхала до Лисова на чолі автоколони, а селяни вітали її як свою рятівницю. «Це для вас», — сказала вона, а селяни: «Пані, вділіть трохи гмінному».
— Гмінному?
— Так, сусідньому селу, у якому було керівництво гміни. Бабуся каже, ні, мовляв, це лише для них, а селяни: «Ви нам це дасте й поїдете, а ми залишимося». Отож частину вділили гмінному. Бабуся весь день стояла на підводі й роздавала до мішків борошно, цукор, крупи, а люди підходили до неї в ідеальному порядку, без жодних сварок, наче брали участь у великому, священному обряді. Брали харчі, дякували, перекидалися кількома словами і йшли собі. «А щойно звечоріло, — розповіла мені якось бабуся, — над селом видко було дим з коминів. Це у наполовину відбудованих хатах усі жінки пекли млинці, посилані цукром. Дорогою йшла мати, поруч вела дитя, яке несміливо впихало пальчики до мішечка із цукром, а тоді, сповнене щастя, зосереджено злизувало солодкі кришталики».
* * *
Іншого разу розповідаю про це Басі, і якраз у цей момент нам на очі набігають сльози. Отож Бася швидко каже:
— Але я хочу, щоб ти розказав про Юлека й про бабусю, і про твого дідуся.
— То повернімося. На чому я зупинився?
— На тому, що ситуація зробилася нестерпною.
— Атож. Ситуація зробилася нестерпною. Що залишалося робити подружжю Рогозинських? Виїхати до Бельгії.
Розділ XX
— До якої ще Бельгії?
— До тієї, що між Францією та Голландією.
— Але звідки?
— З Польщі.
— Ще трохи, і це почне мені нагадувати розмову копачів із «Гамлета», — застерігає мене Бася.
— Ну, гаразд. Просто Юлекові запропонували посаду культурного аташе в польському посольстві в Бельгії. Спершу комуністи хотіли показати, що не призначають самих ідіотів, бо ті є членами партії, а й світлих інтелектуалів. Давали їм якісь мало важливі посади й показували в європейських столицях, а тоді відкликали zurück до Польщі й замінювали своїми. Отак. Тож бабуся віддала лисівську садибу під школу, замкнула квартиру в Кельце, довіривши ключі якомусь знайомому (який за її відсутності виніс із квартири чи не всі альбоми дідуся Брокля, якийсь інкрустований столик і чимало інших речей, але то вже інша історія). Попрощалися з Янушем, лісничим і мамунею, та й поїхали.
У цю мить я змушений покинути Басю, яка сидить за столом в Оліві й уважно слухає історію про бурхливе еротичне життя моєї бабусі; я переношу її в зовсім іншу оповідь, яка, щоправда, стосується тих самих подій, проте її розповідали комусь іншому.
За тим самим олівським столом сидів кілька років тому Матеуш. Уранці я спитав його, чи не хоче він поїхати до Ґданська, щоб подивитися на Мемлінга в Національному, чи, може, до Слупська, де зберігається колекція Віткаци, хоча, боюся, у ній бракує портретів вродливої пані Купчелло, які, мабуть, згоріли в коридорі Королівського Замку у Варшаві — а Матеуш відказав, що коли це, звісно, можливо, він волів би послухати розповідей моєї бабуні. Я телефоную до Оліви й кажу:
— Бабуню, маєш виглядати мов богиня.
Бабуня так і робить, ми їдемо автобусом і трамваєм, і вже сидимо над купою різних паперів.
— Поглянь, — кажу, — поглянь на це. Запрошення від перського шаха на прийом у посольстві Персії.
— Ой, — уїдливо зауважує бабуся, — було так собі. Ми гадали, що нас частуватимуть якимись делікатесами, а подали тільки крихітні тістечка з великою кількістю меду й горіхів. Непогані, але я не наїлася.
— Але кращі, ніж Бартихові тістечка?
— О-о-о, набагато кращі. Тих Бартихових тістечок я взагалі не забуду. Знаєте, — звертається вона до Матеуша, — Вартих — то був єдиний відомий мені єврей, який був живою ілюстрацією до всіх антисемітських стереотипів. Справжня каналія. Каналія. Він був послом в Бельгії, начальником мого чоловіка...
— Юлека, — додаю я.
— Ага. І коли ми разом їхали до Бельгії, то зупинялися в Німеччині. Німці по війні були страшенно бідні, їжа препогана. У ресторані на вокзалі нам подали каву, чи то пак якісь жахливі помиї, а до неї крихітні тістечка, тверді, мов кістка. Я взяла одне тістечко пальцями, а пан Вартих питає: «Де ваші манери? До тістечок подали виделки». А я йому відказую, що тістечка тверді мов камінь, і їх не настромиш на виделку. «Культурна людина настромить, — відповів пан Вартих зверхньо, тоді спробував це зробити... тістечко ковзнуло по тарілці, відбилося від чогось, полетіло й упало за викот якоїсь пані, що сиділа за сусіднім столиком. Наївся він сорому по саме нікуди, тоді прохав, переломившись навпіл, пробачення в тієї дами, без кінця перепрошував, але погане враження так і залишилося. Того дня він мене зненавидів, — тут бабуся зробила ледь помітний рух долонею і за мить просичала: «Марія Яніон».
— Що таке? — запитав здивовано Матеуш. Я не спитав, бо, по-перше, знав, що бабуня тримає біля крісла маленьке люстерко, а по-друге, мені було відомо, що останнім часом вона хвилюється, чи не схожа, бува, на Марію Яніон.
— А розкажи Матеушеві про хазяйку, — запропонував я; треба було заздалегідь покласти край імовірним розважанням, що стосувалися бабусиної вроди — колишньої й теперішньої.
— Про хазяйку? Гаразд. Наша хазяйка була страшенною нечупарою й заразом чарівною жінкою. До четвертої по обіді вона ходила у вкритому плямами, розхристаному дезабільє, прикрашеному пошарпаним мереживом, завжди з великою товстою сукою із довгою шерстю, такою ж нечупарою, як і вона сама. За поведінкою мадам Дюпон і скрізь розставленими фотографіями напіводягнених і надмірно нафарбованих дівчат, ми здогадалися, що в минулому, а може й у давноминулому часі вона була повією, а тоді власницею публічного дому. Війна, мабуть, не надто далася взнаки її діяльності, та, може, їй на старість обридла ця професія, і вона воліла купити собі за свої заощадження кам’яницю, щоб спокійненько жити з винаймання квартир. Хай там як, але
