Ляля - Яцек Денель

— Я проходила коридором, — розповідала мені бабуся, коли ще це пам’ятала, — і побачила, як він стояв навколішках у вітальні й знімав з етажерки парадний сервіз Броклів...

— Який він був?

— Енкаведист?

— Сервіз.

— Кобальтовий, із позолотою, а на денці кожної філіжанки й посеред кожного блюдечка були ще такі маленькі пасторальні сценки, перламутрово-сірі, усі різні. Енкаведист спокійно брав одну філіжанку за одною, одну тарілку за другою, і пакував до скрині з тирсою. І враз мене щось наче вдарило. До будь-якого росіянина я підходила «без никаких» і забирала в нього поцуплене. А тут ні. Я глянула й пішла далі, мов нічого не сталося. Назавтра бачила, як він ішов умиватися біля колодязя, із рушничком, перекинутим через плече. «Диви-но, диви, — кажу Юлекові, — який чистюк». А той: «Раджу утриматися від таких коментарів. Я все розумію, я поляк». І тоді я собі подумала, що поляк-енкаведист — то мала бути така «сволочь», що якби я звернула йому увагу, він мовчки витяг би з кобури пістолета й застрелив мене на місці.

* * *

— Один з них якось мені сказав: «Це все ваше? То ви дурницю зробили. Треба було з усього дому позбирати найцінніше, скласти в одній кімнаті й там сидіти, стерегти, з рук не випускати». А так усе розійшлося, спливло широкою рікою речей у солдатські наплічники й клунки селян, які хоч і були пригнічені фронтовим катаклізмом, проте не забували, що Лисів — то село злодійське.

* * *

— Якби ж то росіяни лише крали, але вони ще й ґвалтували. Мені розповідав після війни лікар в Білостоку, скільки він тоді абортів зробив, скількох дівчат лікував від сифілісу, яких страхітливих історій наслухався... зрештою, навіть у нас, у сусідньому селі, була така одна дівчина, грім-баба, яка, коли всі жінки втікали до лісу, заявила, що росіян не боїться. І залишилася. Прийшли, вона саме була в стодолі, кинулися на неї, а вона їх по довбешках, по пиках, побила їх добряче, ну, але вони з нею впоралися. Покинули таку понівечену, що невідомо було, чи залишили її живою, коли вони вийшли зі стодоли, наостанок її підпаливши. Зрештою, мене теж замалим не зґвалтували.

— Що? — питаю, ледь не вдавившись медяником. — Уперше чую.

— Авжеж. Хіба не знаєш, як ми вночі поверталися з Генкою, і росіяни підвезли нас вантажівкою?

— Ні.

— Запропонували нас підкинути, а ми, дурепи, погодилися. У пащеку до лева. Ідемо, якийсь акордеон грає, горілка, і вони починають до нас підбиратися. Ми, що ні, мовляв, а вони дедалі нахабніше. Нарешті я гаркнула на одного й кажу: «Браво. Німці нам казали, що прийдуть російські варвари й ґвалтуватимуть!» — «И ты им, дура, верила» — «Нет, — я вирішила зіграти на їхніх амбіціях — я им, дура, не верила». Ну, і дяка Богові, викинули вони нас із вантажівки.

А тоді пішли на Берлін.

— Але, Яцеку, як вони співали! Пригадую, як їм поламалася якась вантажівка, і її лагодило п’ятеро чоловік. Боже, як вони співали!

У цьому вся моя бабуня.

* * *

— Треба було починати життя заново. Хліба спекти. А в цілому селі не було ані зерна, ані борошна. Я пішла до Генки, а вона каже, що теж не має. Нарешті я десь трохи розжилася. Дивлюся, Генка теж пече хліб. Виявилося, що мала цілу скриню, але пошкодувала. Тоді я глянула на неї й сказала: «Я знаю, що ти нас завжди обкрадала, що брехала, очорнювала. Завжди знала, проте вміла вибачати. Але пожалкувати на хліб борошна — це страшний гріх. Проклинаю тебе». І знаєш що? Коли вона наступного разу пішла набрати зерна, сягнула трішки глибше — і виявилося, що все їй запліснявіло.

Ну, але хліб був. Бабуня розділила його між Сабатами, Османами, Кузями й іншими, сіла з Юлеком на ґанку й заходилася їсти.

— Знаєш, — сказала вона, — якщо мати досита хліба з маслом, то почуваєшся цілком щасливою.

Розділ XIX

Війна скінчилася. І бабуся з Юлеком, як і пристало на молодь, виховану на книжках Жеромського, розпочали працю на неораній ниві, «бо це Польща власне», і так далі. Отримали роботу у відділі культури в Кельце й службову квартиру, про яку мені відомо хіба те, що вона складалася з химерно поділених великих кімнат, у яких мозаїчний паркет зафарбували чорною олійною фарбою, що бабуню, звісно, неабияк роз’юшило, і вона негайно фарбу поздирала, а підлоги понатирала, розлючено бурмочучи: «Хами!»

Обоє грали ролі інтелігентів і культурних людей, що, звісно, вдавалося їм пречудово. Насправді вони ні на чому особливо не зналися, зате на всьому потрохи, через що могли виконувати цілий ряд серйозних завдань.

— Ну, але що вони справді робили? — питає Бася.

Бабуня якийсь час силкується пригадати, і каже: «Я знала, знала, але, мабуть, не дуже пригадую, щось ми там робили, їздили». На щастя, вона негайно скоряється й слухає, що я розповідаю.

— Юлек, наприклад, їздив по селах і збирав залишки розкрадених колекцій, бо вмів відрізнити секретер від рушника на стіні, а кірасу від полотна Вичулковського[10]. В одному селі був маєток, у якому мешкав відомий колекціонер китайської порцеляни. Приїхали, а садибу розграбували, порцеляну порозносили по селу. Із прекрасних басейнів для золотих рибок п’ють качки, на тарелях епохи Мінґ баба подає їсти чоловікові й дітям, а ваза Цянь шляхетно виблискує на кілку в паркані. На щастя, Юлек пішов до вчительки, а та йому сказала, що в селі бракує шкільного приладдя. У дітей немає зошитів, гумок, олівців, підручників. То він поїхав до міста, повернувся з великою скринею різного шкільного добра, і оголосив, що той, хто принесе з дому щось із маєтку, отримає зошита або стругачку. І ті дітлахи ходили й зносили різне череп’я, меблі, книжки, а Юлек міняв їх на букварі Фальського.

— Я б теж виміняла.

— Ба, тепер вони певне, лежать десь у нетрях музейних сховищ або дісталися в подарунок якомусь партійному бонзі. Як ті картини Віткаци в музеї, ці пастелі... я тобі не розповідав?

— Ні.

— Кася поїхала до З. і шукає свої улюблені картини Віткаци, а в музеї кажуть, що їх немає. «Як немає? Мусять бути!» То вони завели її до підвалу, де