Ляля - Яцек Денель

де жити, а вони наклали на маєток лапу. І хоч би ще туди перебралися, але... тут я бризкатиму поміщицькою жовчю... мабуть, їм забракло сміливості ввійти до панських покоїв, бо вони побудували хату поруч, а садиба тим часом мокла під дірявим дахом, вкривалася пліснявою, трухлявіла й розсипалася від старості. Кілька місяців тому я витягнув з якогось закапелка теку з написом «Лисів», де була купа різних папірців, от хоч би й акт купівлі, завдяки чому можна довідатися, за скільки ж срібних карбованців Броклі купили маєток у якогось Шмуля чи Ісаака; і поміж тих документів і копій зберігся лист служниці прабабусі Банди, дуже порядної жінки, яка просить захисту в суді. Як пише, Генка почала скрізь горлати, що її роками гнобили феодальні кровопивці, і за це їй належиться компенсація у вигляді маєтку. Насправді ж вона працювала три чи чотири роки...

— ... а насправді гнобили ту іншу.

— Гнобили чи не гнобили.

— Та не в тому справа.

— Ну, так, іншу. Бачиш, які інтриги? Не дивно, що вона мала жовті, мов у тигра, очі.

— А твоя бабуня їздила потім до Лисова?

— Так, спершу із машинами, потім з дітьми, ще в п’ятдесятому чи п’ятдесят першому. А селяни присилали їй гроші за оренду аж до шістдесятих.

— З якими машинами?

— О-о-о, тоді повернімося до праці на неораній ниві.

* * *

— Моя бабуся у 1945 чи 1946 році поїхала на Західні землі й набачилася там страхітливих речей, — розповідаю Пйотрові, сидячи в його кімнаті й зазираючи йому через плече, як він громить на комп’ютері якісь ворожі імперії; Пйотр справжній ґданщанин, і до того ж прусський патріот. Повторює з гордістю, що його родина колись володіла пекарнею на Маріацькій, а якщо домовляється про зустріч перед Вижинними ворітьми, то завжди додає: «Під кінським хвостом», бо колись там стояла кінна статуя кайзера Вільгельма. Усе німецьке викликає в нього ніжні почуття, хоч він і зберігає здоровий глузд, на противагу іншому моєму товаришеві, який мені колись сказав: «Ну, тобі я можу потиснути руку із чистим сумлінням, бо ти належиш до субнордичної раси», а іншого разу, слухаючи якогось Бетховена чи Гайдна: «Ти бачиш ці тевтонські стяги, що тріпотять над вільною Східною Пруссією?»... Пйотр робить паузу в грі й обертається до мене, отож, розповідь його явно зацікавила.

— Бабуню силоміць включив до військової експедиції пан Сасим, брат першої дружини мого дідуся.

— Тієї, що загинула з матір’ю під руїнами будинку під час повстання?

— Саме тієї. Пан Сасим був воєводою, віце-воєводою чи старостою, так чи сяк, представником місцевої влади. На противагу іншим апаратникам переломного часу, він був людиною кришталево порядною. Бабуня колись побачила, як йому загорнулася пола сірого піджака, і під сподом блиснула темна синява. Бабуся сказала йому тоді, що людина на його посаді, яка має такий поношений одяг, це неабияке явище в масштабах країни. Сасим її дуже любив і поважав, отож довідавшись, що полковник С., комуністичний лідер, який був потім одним з організаторів келецького погрому, збирається до Сілезії зі своїми лісовчиками[11], попрохав її, аби вона погодилася стати безстороннім спостерігачем. Полковник С., звісно, був розлючений, проте заперечити не міг.

— І що?

— Поїхали військовими машинами, вантажівками. Німці вже тоді отримали наказ переселятися до Німеччини, проте ще мали право ненадовго залишитися в Польщі й залагодити формальності. Тим часом полковник в’їхав до якогось міста, здається, Легниці, побачив кільканадцятирічного хлопця, що ніс у руках якусь шкатулку і, не кажучи жодного слова, вистрілив йому в голову, навіть не зупиняючи автомобіля. Бабуня неабияк перелякалася, бо якщо він так чинить з людьми, котрі нічого йому не заподіяли, то як же він оцінює її життя, її, яка має пхати свого носа в усі його справи. Надивилася вона тих жорстокостей чимало. Нарешті пересилила себе й влаштувала скандал, а полковник С. зареготав їй в живі очі й проказав: «Я тут розпоряджаюся, я». Увечері влаштували бенкет для російської та польської «верхушки» в залі якогось сплюндрованого палацу. Радянський генерал, трохи підпивши, спершу дуже радо балакав з бабусею, а тоді підвівся, обійшов стіл і з-перед кожного прибора забрав квітку, тоді зробив з них невеличкий букетик і поклав перед бабусею. «Як це по-російськи. Забрати у всіх, дати одному». — «А ви сиділи?» — запитав він. — «Ні». — «О-о-о, то ще посидите!»

— Гарно.

— Але не справдилося. Так. З Легниці вони потрапили, здається, до Вроцлава чи іншого великого міста, де воєводою був знайомий Сасима. Усіх провели на зустріч, у тому числі, незважаючи на протести полковника С. і мою бабусю. Ба більше, коли всі чекали в коридорі, з кабінету воєводи вийшла секретарка й сказала: «Пан воєвода хотів би поговорити з пані Рогозинською». Пані Рогозинська описала жорстокість поляків так докладно, що коли до кабінету ввійшов С., з порога кидаючи бабусі погляд, наїжачений кинджалами, коли він уже розсівся й почув звинувачення, коли відповів: «Не раджу вам зариватися. Тут мої хлопці», то пан воєвода спокійно відказав: «Ваші хлопці не тут, а в міській в’язниці, під професійним наглядом моїх хлопців». І примусив полковника не тільки прохати пробачення в моєї бабусі за всі образливі слова, які їй довелося вислухати, а й виправити всі завдані збитки, які можна було виправити. Це те, що стосувалося С. Проте був іще пан Ж., назвімо його Жеремським. Пан Жеремський отримав від якихось товаришів урядове замовлення на організацію постачання продовольства до спустошених сіл. На бабусю він з першого разу, коли вона зустріла його в Сасима, справив щонайгірше враження. Особливо своєю вишуканістю. Бо тоді всі ходили в тому, що мали, у довоєнних пальтах, у піджаках з витертими ліктями, у перешитих сукнях, військовій формі, а пан Жеремський ходив в ідеально пошитому білому костюмі, чудових черевиках і сонцезахисних окулярах. Геть не по-тутешньому, радше тип плейбоя з Монте-Карло, ніж сумлінного підприємця, який у поті чола рятує від голоду селянські родини в ім’я Народної Польщі. На певний час Жеремський зник з бабусиного поля зору, проте невдовзі вона отримала листа від лисівських селян, які скаржилися, що отримали значно меншу кількість призначених їм крупів, борошна й цукру, аніж про те писали в газетах.

— І що?

— Як це що? Бабуся пішла до Сасима й каже: «Слухай, я вірю їм більше, ніж собі, якщо вони таке пишуть, це означає, що Жеремський винен у якихось махінаціях. Будь ласка,