Ляля - Яцек Денель

так само, як у Мопассана й узагалі у французькій літературі, повія була найпоряднішою з усіх відомих нам хазяйок. Торговий аташе, пан Генсінський, жив, приміром, у такої паскудної бабери, яка закривала йому теплу воду під час «задовгих» купань і наказувала сплачувати податок за користування сходами. Бабера сиділа у вітальні й прислухалася, як часто Генсінський або його гості, спускаються сходами, а тоді дописувала це до рахунку. А пані Дюпон була чарівною, от тільки наказувала нам виносити таке величезне відро зі сміттям, занадто важке, щоб я могла його підняти, розумієш, я тоді дуже хворіла... а Юлек рідко мав час, а крім того... що ж, на нашому поверсі був іще один пожилець. Юлек колись запитав: «А чому я мушу викидати сміття, якщо той чоловік не викидає?» — «Але ж, пане, цей чоловік — то справжній барон, — відказала хазяйка й обурено змахнула мереживними рукавами рожевого дезабільє, — ви хочете, щоб він виносив сміття?» Юлек це стерпів, проте за кілька днів зачепив пані Дюпон, от так собі, немовби знічев’я: «А вам відомо, звідки в того барона титул? Га? Бо я про все довідався, — тут він перейшов на змовницький шепіт, — він його купив. Купив! А звідки в нього гроші? А з торгівлі живим товаром. Уявіть собі лишень, він переконував бідолашних сільських дівчат, що дасть їм роботу у великому місті, порядну працю покоївки, няні, продавчині. А тоді продавав їй до борделів. Бідолашки». І відтоді ми жодного разу не виносили сміття. А пожилець із сусідньої квартири кожні два чи три дні спускався сходами з відром, на превелику нашу з Юлеком утіху.

— Іще про моркву, — нагадую, геть як суфлер, що турбується, аби вистава минула бездоганно й глядач вийшов з театру дійсно просвітленим.

— Про моркву? Іду колись на овочевий базар у Брюсселі. Купую те, се, і нарешті пучок моркви в якоїсь жінки. Вона зрозуміла з вимови, що я нетутешня, і питає, звідки я приїхала. А я, що з Варшави. «Це в Росії, правда ж?» — «Ні, — кажу, — у Польщі». — «У Польщі? А не в Росії?» — «Ні, у Польщі». — «А й справді, — каже вона, поміркувавши довгенько, — може, і в Польщі. Я чула, що війна вас не пощадила». — «Що ж, ми чимало вистраждали», — відказую. А вона на те: «Так, так. Зрештою, і в нас у Брюсселі таке діялося! Такі збитки! Лише на моїй вулиці в одинадцяти будинках вибило шибки», — і дивиться на мене співчутливо. Я хотіла заплатити, а вона мені: «Ні, коли ви з Варшави, то не платіть» — і дала мені за спалену Варшаву пучок моркви.

— А Бельгія теж була зруйнована?

— Бельгія? Де там! Бельгія була найменш зруйнованою державою, що брала участь у війні. Її не зруйнували ані німці, ані союзники. Бельгійський король здався і співпрацював з окупантами, а рух опору, який, мабуть, помістився б на одному дивані, зав’язував хусткою очі пам’ятникові його батька й писав на цоколі: «Зав’язуємо тобі очі, щоб ти не дивився на ганьбу свого сина». Зате королева зі спадкоємцями престолу втекла до Англії й дала союзникам поклади урану в Конго, завдяки чому ті змогли створити атомну бомбу. То й не дивно, що королеву потім дуже поважали. Після війни вона повернулася додому, оточена загальною шаною. Натомість король утік, а коли невдовзі захотів повернутися, на кордоні на нього чекав транспарант: «У Бельгії немає для тебе місця». І він наказав шоферові розвернутися. Але, Бог свідок, він добряче прислужився своїй країні. Пам’ятаю, колись переглядала якийсь альбом і кажу такому собі бельгійцеві: «Яка чудова якість! Німці не знищили у вас поліграфічної промисловості?» — «Знищили? — засміявся він на те. — Вони нам її створили». Бо й справді, у Бельгії було все: струм, вода, електрика, меблі, їжа, ліки. А на додачу купа прекрасних музикантів, бо, по-перше, вони любили приїздити на концерти до Брюсселя, де гарантовано могли добре виспатися й попоїсти, а по-друге, бельгійська королева була відомою меломанкою. Ви чули про королівський конкурс? Отож. Я бачила королеву багато разів, бо бігала на концерти щотижня, а часом і двічі на тиждень. А вона завжди в ложі. І аплодує, аплодує. То придворні за нею, а решта публіки за ними. Устає — то встають і міністри, секретарі й усі решта, і всі аплодують стоячи. Митець грає на біс — знову овації. Знову на біс. І знову. Нарешті шеф дипломатичного протоколу нахиляється до королеви й шепоче, що піаніст зараз знепритомніє, бо йому не личить не вийти з-за лаштунків і не заграти на біс, якщо королева аплодує стоячи.

— А хто там тоді грав?

— Ах, кого я лишень тоді не слухала! Був навіть Шнабель, що колись грав Гітлерові, через що йому не сплачували нормальних гонорарів, а скромну платню. Бо вирішили, що коли заборонити йому концертувати, то від цього програє не лише він, а й уся культура, тож йому дозволили далі грати, але майже всі прибутки призначалися для воєнних сиріт. Я часто ходила з пані графинею Делідекірк. (Бог його знає, як це пишеться). Яка ж вона була вродлива жінка... мала доньку, що славилася вродою на весь Брюссель; пригадую, як колись я прийшла до пані Делідекірк на прийом, і захопилася цією дівчиною. Невимовна краса. І тоді до неї підійшла мати, стала поруч... і не можна було порівнювати. Звісно, донька й далі здавалася гарною, проте тільки гарною, зате мати... неймовірною. Зрештою, вона страшенно сміялася, що ми живемо на її вулиці, бо й справді, ми мешкали на вулиці генерала Делідекірка, якогось її предка. І вона сміялася, сміялася, і виглядала дедалі чарівнішою.

— А звідки ти її знала, бабуню?

— Графиню? Її чоловік працював у польському посольстві. Точніше, морганатичний чоловік, бо то був її другий шлюб, і через якісь процедурно-майнові справи, пов’язані з успадкуванням майна й титулу, був таким собі не до кінця чоловіком, хоч і справжнім. Мав прізвище Блохман.

— Хто? — питає Матеуш, який думав про щось інше.

— Чоловік. Він був польським євреєм, піаністом. Під час війни утік до Бельгії. Переховувався, і тривалий час голодував, та якось помітив, що ввечері крамарі виливають до каналізаційних отворів цілі бідони молока, бо скисло. Бельгійці не вживають ані кисляку, ані сметани, уважають, що це шкідливе або ж, принаймні, неїстівне. Ну, то Блохман запитав, чи замість виливати те