Ляля - Яцек Денель

— Це справді дуже мило з вашого боку, — проказала бабуся, дивлячись торгівцю деревиною Мечиславові Ружальському просто в очі, — але я однаково не матиму чим віддати.

— Матимете — добре, не матимете — теж добре. Небо нам на голову не впаде. Ви нам допомагали, передачі робили, записували — то й ми вам допоможемо. Зверніться... — і заходився писати щось на аркушику. — Коли ви їдете?

— Невдовзі, щойно чоловік усе залагодить. За два, три тижні.

— То в наступний четвер. За цією адресою. До побачення, мушу бігти. Чоловікові вітання.

— До побачення, пане Розенблатт!

— Ружальський! — відгукнувся він з усмішкою.

— А найкумедніше, — розповідала бабуся, — що коли мені дали ті гроші, на якихось їхніх зборах (такого собі повоєнного кагалу), то зробили фото, потім мені надіслали. І з-посеред усіх я мала найбільш єврейський вигляд, бо засмагла на чорно, якийсь такий макіяж, прикраси... десь має бути це фото.

Отак бабуся поїхала до Ґданська за єврейські гроші, як справжня мара з антисемітських кошмарів. Дотеліпалися на місце й заходилися розпаковувати всі ці скрині із книжками й склом, рештки лисівських меблів, квіти у вазонах і ялинкові прикраси, поскладані в старих валізах.

Розділ XXII

Грець із ним, з домом, дім був, який був, усі бачили, збудований на підвалинах старої стодоли, звісно, без льоху, мурований такими майстрами, що жоден, буквально жоден кут не мав дев’яноста градусів, шафи в нішах розпадалися, як будиночки з карт, і ні в чому ніхто не дотримувався будівельних норм. Інша справа, що майстер був людиною духовно багатою і, може, саме цим і пояснювалися його помилки — меланхолійною розсіяністю. Треба вам знати, що коли він спартачив один дім, то заходився коло іншого (звісно, поставивши його на меншій відстані від першого, ніж на те дозволяли приписи). Збагнув, що бабуся — культурна жінка, і приходив позичати в неї книжки.

Якось уранці приходить до неї й каже:

— Розумієте, я чогось такого життєвого, чогось життєвого шукаю. Наприклад, нещодавно читав отаке: вона була графиня, а він простий хлопець, і кохали одне одного, але ніхто їм цього не дозволяв...

І саме тоді, як він переказував життєву історію хлопця й графині, його погляд спинився на зібранні творів Шекспіра.

— Шекспір... — прочитав він і задумався, — гм... десь я таке чув.

Отож лихо з ним, із будинком, але сад! Витоки саду, як усі витоки прекрасних садів, лежали десь поблизу щасливих островів, у тих прадавніх часах, де сухі гілляки вкривалися буйним квітом, а камінь викидав живі пагони. Ще не прибрали залишки побитої черепиці, ще не засипали ям із вапном, ще чорніло згарище, на якому варили смолу, а моя бабуся, господиня кольорових скляних гір, купила доброї землі й віз перегною, найняла мужика із трактором і наказала зорати будівельний майданчик, на якому від колишнього саду залишилися тільки два волоські горіхи й черешня. І мужик заходився орати й виорав. І бабуня розпланувала круглі клумби й прямокутні квітники, посадила білий ясмин і ліловий бузок, і помаранчеву айву, і кизильник з оранжевими кульками. Світ набував форми й барв, а бабуня мурувала його підвалини, сидячи на хмарині з великим циркулем у руках.

О, з неї сміялися. Мовляв, де там, пані, на тому вапні — а вапно, слово честі, не належало до міфічних вигадок, бо коли через багато років ми в пісочниці докопували до землі, то відразу витягали маленькі білі камінці, такі крихкі, що їх можна було розім’яти в пальцях — на тій цеглі — а червоних уламків було під шаром піску чимало — коли щось виросте, то швидше кактус мені на долоні! Але бабуся нічим не переймалася і, із завзяттям, притаманним міфічному порядкуванню, воскрешала рештки лисівського саду — купи півоній і флокс, гордовиті пурпурові голівки монард, трояндові кущі, що пнулися догори альтанками.

І лише пан Мендрецький, високий худий чоловік із запалими, немов скляними очима філософа, прийшов моїй семірамідській бабусі на допомогу, висадивши рослини, які відповідали його меланхолійній вдачі — плакучі верби, гостролисти із колючими гілками, сріблясті ялини, туї та кущі ялівцю, оточені лискучим плющем. Відтоді навічно куток саду незмінно залишався в затінку — не лише в затінку велетенських лип, що росли за парканом, а ще й у більш переконливому, пронизливому затінку цвинтарних дерев і цвинтарного плюща, котрий холодив навіть у найгіршу спеку. Тому в той бік, де вочевидь блукали ще тіні померлих, ми вдавалися вкрай рідко і, правду кажучи, лише для того, аби здійснити який-небудь похмурий обряд.

Сусіда ми бачили дуже рідко, переважно коли той нахилявся, перехнябившись удвічі, над яким-небудь гостролистом чи підрізав пагін плюща або прополював тамариск. Одного разу бабуся попрохала його доглянути нас. Ми отримали по шоколадній цукерці, довгій і тонкій, заокругленій на кінцях й увігнутій посередині. Називалися вони «котячі язички». Я тоді собі подумав, що це дуже відповідна назва, бо як і котячий язик, ласощі не викликали найменшого бажання запихати їх собі до рота.

— Ось тут туалет, якщо знадобиться. А тут вітальня. Ось, це моя колекція кактусів. Я дуже люблю кактуси. Це такі квіти, які ростуть у спекотному кліматі і... і... що вам іще... цукерок? Може, іще по цукерці?

— Ні, спасибі.

— Ні, спасибі.

Я бачив, що він спантеличився. І подумав, що деякі дорослі усе-таки геть не вміють поводитися з дітьми. Навіть мені б це краще вдалося.

— А це? Що це за кімната? — поцікавився я.

Пан Мендрецький ширше розплющив очі, тоді примружив їх і лише й сказав, силкуючись говорити безтурботно:

— Це Асина кімната.

Я чув, що відтоді, як вона поїхала з матір’ю, сусід не змінив у її кімнаті анічого. Іграшки, що здавалися Асі надто нецікавими, аби забрати їх до свого нового дому, лежали в тих самих місцях, де вона їх востаннє поклала. Книжки рівними рядками, п’ять малюнків ув однакових рамцях на однаковій відстані, на ліжку — ряд мертвих ляльок, що їх витрушували — як я собі те уявив — раз на місяць, у певний день, скажімо, шістнадцятого, або щотретього четверга.

— Вона дедалі рідше приїжджає, — тільки й сказав він, зачиняючи двері. — Пилюка, — додав він вибачливо, — там багато пилюки.

Коли через годину бабуня забрала нас з-під колекції кактусів, де ми врешті порозкладали наші іграшки, ми чемно попрощалися, тобто так, як нас навчено