Ляля - Яцек Денель
Бабуся вважала, що ми не повинні погано про них висловлюватися.
— Звичайно, — казала вона, піднімаючи очі з-над книжки, — таку поведінку слід назвати щонайменше невідповідною; та я переконана, що це не їхня провина.
— Їх не навчили?
— Не навчили. Краще показати їм відповідний шлях, а не засуджувати. Зрештою, вони користуються своєю мовою з певною майстерністю, ти так не вважаєш? Адже, маючи у своєму розпорядженні не так багато слів, вони переказують одне одному доволі складні речі. Я б не хотіла, щоб ти набрався їхніх слів, та час від часу придивись, як вони оперують кількома лексемами, щоб висловити цілу гаму почуттів.
І поверталася до книжки.
Надвечір’я надходило з боку живоплоту; трава повільно темнішала й набувала млосного запаху, а всі тіні мандрували нею до заходу, напружуючись і розтягуючись аж до втрати форми.
— Глянь, бабусю, — казав я тоді, — я нині намалював дві частини. «Бичування» і «Коронування терновим вінком».
— Доволі жорстоко. Забагато ти надивився німецьких середньовічних майстрів.
— О, вони не всі такі. От, наприклад, Лохнер. Або Вітц. Німці теж мають особливі способи вираження почуттів.
Мені виповнилося тоді сім чи, може, дев’ять років. Завеликим я був тоді розумником.
Траплялося, що я біг по другий шезлонг, і ми сиділи під каштаном у плямах зникаючого світла, розмовляючи про такі різні речі на світі. Бабуся забувала приготувати обід або ж просто казала з непідробною щирістю:
— Ненавиджу готувати. Мені завжди здавалося, що я повинна мати дружину. Не існує роботи, нуднішої за куховарство.
І вже за мить.
— А я розповідала тобі, як Юлек готував лукуллів суп?
* * *
Те, що збереглося від колишнього саду в моїй пам’яті, нагадує рештки поламаних листків, що їх я знаходив часом між сторінок старих номерів «Пшекрою» чи «Антени»: червоні, жовті й іржаві крихти, надто жалюгідні, щоб сприймати їх як масу для великого букета; нечіткі фрагменти картин і уривки фраз. А я ж бо чудово знаю, що саме тоді, під цеглово-червоними даліями мого дитинства, у сховках дерев’яних шкатулок із ґудзиками, у задушливих водоспадах квітнучого ясмину я спізнав первісну істину життя, яку потому марно шукатиму.
Буває інколи, що мені під пальці, повіки чи у вуха потрапляє котрийсь зі справжніх уламків — фраза, у якій чути відлуння колишнього звичаю; вицвілий клапоть брокату, віддертий від риз, що стікають золотом, клапоть, що пережив своїх жерців, свої святині, своє божество; великі настінні картини, що демонструють дам і кавалерів минулих часів, ці напівстерті, ревниві картини, які існують хіба що в розсіяній між гіллям блакиті, гучному дзижчанні джмеля над квіткою жимолості, у декадентській стеблині конвалії.
Із часом сад змарнів. Відвідуючи бабусю після уроків, я бачив його збіднілим на якесь дерево, зарослі кущів, хоч би гілку, і тоді піднімався сходами, тупаючи голосніше, ніж зазвичай, і надто настирливо тиснув на дзвоника. Бо ж знав, що із заміною кожної плитки тротуару, із кожним зрубаним деревом, із неминучою смертю будь-якого куща троянд чи півоній, пригніченого зухвалими бур’янами, пов’язане зникнення первісного кодексу, стирання прадавніх формул і поем, вицвітання давно вже вицвілих фресок.
І нарешті, коли якогось осіннього надвечір’я я прогулювався садом, багато скромнішим і меншим, аніж сад мого дитинства, коли я озирав поламані перголи, звідки звисали жалюгідні пагони здичавілих троянд, коли я придивлявся до зарослих дупел, згадуючи веселих синичок, для яких взимку на гілки чіпляли нахромлені на дротини шматочки сала, коли човгав підошвами серед прілого листя горіха, що ховало потемнілу осінню траву, я збагнув у величезному — ні, ні, не осіянні — у великому затьмаренні, що існування раю зовсім не очевидне саме по собі. Що природній стан саду — це дикі хащі й руїни, що будь-яка краса є, зрештою, результатом боротьби — з Богом, бур’янами чи з адміністратором, якому забажалося зрубати жимолость, що пнеться громовідводом, наче колоною Берніні.
І таким чином я, той-таки я, котрий часто тамував прихований докір, що бабуся, колись така сильна й відважна, не здолала захистити тендітність цього світу, не зберегла для мене поем, які стільки разів читала мені в дитинстві, не врятувала білих ясминових воріт чи флоксів, не сплела з мотузок батога, щоб відшмагати ідеї бетонних бордюрів і виполювання кропиви, осель метеликів, так, той-таки я збагнув вразливість усього прекрасного. Якби я — доки бабуся не поринула остаточно у фотель — подорослішав настільки, щоб самому захищати піроканти, вейгели, монарди і фізаліс, чи то пак турецький перець, тоді призначення саду не здійснилося б так, як воно сповнювалося тепер.
Я стояв під черешнею і довго плакав.
Адже боги катують смертних, відкриваючи їм правду лише тоді, коли мають певність, що вони її не збагнуть.
Розділ XXIII
— А що ти там пишеш? — питає бабуся з-над якогось журналу.
— Роман про тебе, бабусю.
— Про мене? Про таку відьму?
— Чому про відьму? Про чудову бабусю.
— Ну, такою чудовою я ніколи не була. Ці зради Юлека. Але якби я писала, то описала б усе. І як?
— Що — і як?
— Як воно тобі йде?
— Жахливо. Нічого не клеїться. Бо або треба писати хронологічно, а це безглуздя, бо ти ніколи не розповідаєш за хронологією, або з відступами, і тоді ніхто не зрозуміє, про що йдеться.
— То перечитає двічі.
— Що ж, мабуть, це якийсь вихід.
* * *
Коли мені було тринадцять чи, може, чотирнадцять років, мати дала мені читати в дорогу до Кракова «Нездоланних»; тепер я думаю, що це сталося зарано, але тоді мені так не здавалося. А потому було ще багато книжок з міфічної округи Йокнапатофа, завдяки яким я дедалі впевненіше долав вибоїсту прозу Фолкнера, численні білі вілли з колонами на фасаді, безкінечні поля бавовни, срібло, яке ховали ночами, і меланхолію спалених плантацій.
Я все це розумів.
Мені було відомо — із розповідей — що таке садиба із клумбами флоксів і троянд, з возівнею, стайнею, флігелем і стодолою. Було відомо — із розповідей — про сільські традиції, прояви ввічливості, про усталені століттями звичаї. Було відомо — із розповідей — що таке широкий жест, бали в Києві, поїздки на води. І з розповідей було відомо, як усе це поглинає руїна.
Тепер я читаю вірші старого поета, читаю перекладений ним гностичний «Гімн перлині», що його Марго купує щоразу, як відшукує в букініста, а тоді роздає друзям, бо ж
