Ляля - Яцек Денель
— Поверніть мені мою Європу!
Пізніше мене лихоманило, я весь зіштивнів і зціпив зуби, а знахар клав на мене долоні й струшував, прикладав і струшував, знімаючи з мене нові поділки гарячки, немов крихітних комах із живого срібла.
Розділ XXIV
Дідусь помер, коли мені було одинадцять. Пам’ятаю, як ми бавилися конструктором «Лего», а він у сусідній кімнаті слухав по радіо старі записи Малцужинського, а рак пожирав його, рак пожирав його з кожною нотою.
— Не галасуйте так, — прохала бабуся. А ми знай бавилися. — Не галасуйте. — Відкликала нас убік. — Може, дідусь слухає це востаннє.
Саме це я й пам’ятаю — не похорон, не поминки, а Малцужинського, а ще — коли до саду виносили стільця, на якому дідусь сидів і слухав птахів, укриті коцом його худі ноги.
* * *
Нам здавалося, що бабуня цього не переживе. Серце дедалі частіше відмовлялося її слухатися, з’явилися проблеми зі шлунком і печінкою, неначе тіло протестувало проти подальшого існування.
— Це жахлива несправедливість, — говорила вона. — Люблячі подружжя повинні помирати разом. А тепер я, наче та... ось, глянь, у цьому вірші про стару жінку. Наче темна пляма на барвистому килимі світу.
* * *
Пирій і яглиця заглушили далії й дельфінії. Я пішов до школи, тоді до ліцею, нарешті вступив до університету, проте й далі навідував Оліву, де час плинув у власному ритмі (ритмі тригодинних сніданків із розмовами, неквапних спогадів і поступової заміни черешень на порічки й паперівок на волоські горіхи), а неба, здавалося, можна швидше торкнутися, ніж деінде.
О, мені траплялося потому не раз бачити велике небо у трьох вимірах: на морі й у горах, на вершині Везувію, небо, що простягалося понад хмарами; в Оліві небо було невисоким, раннього літа й восени мало — особливо вдень — чіткі кольори. Здавалося, що коли видертися на верхівки найвищих лип або ялин, і підняти догори держака від щітки або кийка, що ним уранці дід із бабусею розсували штори, можна було торкнутися його дзвінкої, гладенької поверхні, фабрично нової, із запахом чистої води.
Узимку небо осідало на голих гілках ріденькою сироваткою, неначе його підстилка стікала соком. Оліва, зі своїм кафедральним костьолом і кількома вуличками, млином, парком, де ми годували качок і лебедів, Оліва із трамваями на одному й зоопарком на іншому кінці, була прикрита камерним склепінням, виготовленим якраз для потреб дитинства. Навіть ночами, посмуговані гілками горіхів і черешень небеса здавалися прирученими, немов велика тварина, що дає молоко, а не така собі спокуслива далека країна, яка в інших містах, чи принаймні інших районах Ґданська, підхоплює вражених дітей раз і назавжди, так, що від них не зостається ані шкарпетки, ані рукавички, ані гребінця.
* * *
Відколи ми пішли до школи, то оселилися з батьками деінде, але нас однаково возили до Оліви на кожні вихідні, на всі зимові й літні канікули. Проте лише в університеті я збагнув, що ані бабуся, ані це місце не тільки не далося нам раз і назавжди, навпаки, воно дане нам ненадовго.
— Я вирішив частину літа провести в Оліві, — сказав я раптом мамі, а мама впустила з рук помідор і здивовано глянула на мене. — Бо скільки ще часу я зможу провести з бабусею? Скільки ще разів зможу вирішувати, залишитися на серпень в Оліві чи ні?
— Ну, розумієш... ти правий, але бабуся не в найкращому стані.
Мені було відомо, що в неї траплялися серйозні проблеми з пам’яттю, хоча це — і це я теж знав, а із часом мав довідатися ще краще — ще не було найгірше. Мама, яка свято вірила в силу писаного слова, розкладала по домі записки: «Мамо!!! Не можна відчиняти двері чужим!!! Відчиняти можна тільки нам або Моніці, коли вона прийде прибирати; Мамо! Коли хочеш подивитися телевізор, візьми пульт, натисни...; Мамо! Не забудь про ліки!» але бабуся дедалі менше читала, і літери не справляли на неї особливого враження. І тепер, як протягом усього життя, вона поглинала велетенські кількості книжок; коли я приходив до неї й говорив: «Ти чула про цього нового Мілоша?» або «Знаєш, вийшла нова Токарчук», вона незмінно відповідала: «Так, так, десь воно тут лежить», і справді лежало. Якщо бабусі не було вдома, вона могла знаходитися або на дачі, або в новій олівській книгарні, де проводила довгі години, розповідаючи історії, які дедалі дужче стиралися в пам’яті, дедалі більше заплутувалися, перепліталися між собою, ставали все менш вірогідними, а три милі жінки сиділи довкола неї, пригощали солодкими тістечками і чаєм, і показували найновіші книжки в лискучих обкладинках. Якщо я йшов з боку трамваю, то про всяк випадок робив невеличкого гака й заходив до книгарні — ще з вулиці бачив бабусю, яка сиділа на стільчику, дзьобала сирник і просторікувала, абсолютно — так здавалося із-за шибки — безгучно.
Усе почалося із дрібного занехаювання: вона рідше мила голову, замість одягати шовкові блузки — куталася в товсті вовняні жилети; відмовлялася носити штучну щелепу — які ж баталії точилися навколо цього, скільки умовлянь, докорів, скільки було бабусиного «Припиніть з мене знущатися», скільки маминого: «Мамо, ти ж не можеш виглядати як тупа баба із села», скільки «Ах, хіба хто-небудь помітить, що в мене немає зубів» і «Ну, краса, ряд чорних пеньків, як тобі не соромно, мамо». Якісь стоптані черевики, якісь благенькі халатики.
Із часом вона перестала купувати альбоми Боттічеллі, Далі й Клімта, тобто так звані «преси» — бо ж окрім розглядання репродукцій бабуня використовувала їх як прес для скатертин і носовиків; особливо гарно для цього слугували «Імпресіоністи», яких вона колись купила мамі на іменини, але потім сказала: «Домовмося, що вони твої, але нехай ще в мене побудуть, бо добре прасують»; пізніше з нагоди іменин,
