Ляля - Яцек Денель

Франкфурті. А може, у Дюссельдорфі? Так чи сяк, він мав перечекати кілька годин і вирішив прогулятися вокзалом. Іде, аж раптом з якоїсь крамниці вибігає рудий тип із бритвою й біжить прямісінько до нього. Юлек перелякався, але чує: «Герр Рогозинський, герр Рогозинський!» А то був Рудий Фельдфебель, за фахом перукар, чий заклад був якраз на вокзалі. Відразу послав дружину додому по обід, підстриг Юлека, поголив, і весь цей час балакав не змовкаючи; після бою йому вдалося зробити так, як наказував капітан, тобто здати весь загін у руки американців; велося йому цілком незле, він провадив життя поважного міщуха. Рудий Фельдфебель, хто б міг подумати, вокзальний перукар. Неначе маскарад, а насправді це військова форма була його маскарадом.

— Ну, а взагалі? Що він робив?

— Фельдфебель?

— Ні, Юлек.

— Він не був щасливим із тією своєю дружиною; багато подорожував, багато перекладав. Закохався в якусь чешку. Розповідав мені, як домовлявся з нею про побачення, зустрічався, як до неї писав; усе мені розповідав. Навіть збирався переїхати до Праги. І одного разу вона не прийшла на побачення. Вони домовилися зустрітися в ресторані в якомусь палаці чи музеї, уже гаразд не пригадую, так чи сяк, він ішов там такою довгою анфіладою кімнат, доки не дійшов до останньої, де на маленькому столику стояли дві приготовані філіжанки. Сів. І в цю мить відчинилося вікно, усередині війнув вітер і скинув на землю філіжанку, з якої мала пити та жінка.

— І що?

— І вона не прийшла. Виявилося, що вона в лікарні, у неї була якась форма раку, що швидко прогресувала. Бідолашка померла. Він дуже важко це пережив. А потім... хіба я знаю... Переклав багато Бальзака, більшість із того, що не встиг Бой, Франса, Стендаля, останній том «У пошуках втраченого часу». Він і далі був так само чарівливим, як завжди. За кілька років до смерті довідався, що те, на що він страждав усе життя — то був туберкульоз нирок, тобто та сама недуга, від якої помер його батько. Жоден лікар цього не викрив. Як же він, бідолашний, настраждався. Хтозна, якби він лікувався в розумніших лікарів, якби його не прооперували, то він міг би мати дітей і, може, і далі був би моїм чоловіком... ну, та нічого не вдієш. Щоправда, він був найрозумнішим мужчиною, якого я знала, зате твій дідусь був справжнім героєм. І справжнім самцем, — тут бабуня багатозначно усміхалася.

— Та-а-ак?

— Так, хоча... Знаєш, щиро кажучи, твій дідусь не був мені ідеально вірним усі ці роки. Та я завжди знала, що я для нього найважливіша, а це ж бо головне. Зрештою, він був таким красивим мужчиною, що жінки самі стрибали до нього в ліжко. І колись я сказала собі, що волію мати вродливого й доброго чоловіка, який час від часу скочить десь у гречку, аніж такого, що буде мені вірним, бо на нього однаково жодна жінка не гляне. Так само й моя мама. Вона знала, що Бенецький зраджує її на всі боки, але в ньому було стільки чарівливості. Ти знаєш, що коли я під час навчання жила у Броклів, він якось прийшов мене перевідати. А в мене саме була подружка, я їх знайомлю, а вони червоніють і дивляться знічено. То я тільки й сказала: «Бачу, що ви вже знайомі». Їй виповнилося, може, років двадцять два, йому шістдесят — і було видно, що вони пережили палкий роман. І доки мама знала, що він зраджує її направо й наліво з якимись вертихвістками, то вона це якось витримувала. Звісно, руйнувала йому плани, переставляла якісь таємні знаки, гасила чи запалювала свічки у вікнах, переносила вазони із квітами, але ставилася спокійно. І лише коли Бенецький зайнявся пані Коритковою, заявила, що з неї досить. Розповідала мені, що колись вони були разом у ресторані, утрьох чи вчотирьох. І ця Кориткова напилася вдребезги, пішла до туалету й блювала як кішка. Тільки прохала маму, щоб вона не прохопилася Бенецькому. І мама не прохопилася. Я б на її місці не була такою альтруїсткою.

— Ну, але повертаючись до Юлека...

— Та не дуже є до чого повертатися, бо Юлек помер відразу після твого народження. І тому в тебе його вдача. Я переконана, що то він у тебе втілився. Душею. Бо в Мацюсеві він виявив себе тілесно. Ти вже цього не пам’ятаєш...

— Звісно, що пам’ятаю.

— Ну, що?

— Пам’ятаю, що знайомі питали, чому Мацюсь на цій фотографії так химерно вбраний, а то було фото Юлека в дитинстві. Он те.

— Ну, так. Так. Уяви собі, що його дружина не подзвонила мені й не сказала, що він помер. Я довідалася із газет. Навіть на похороні не була. А коли треба було опрацювати в якійсь енциклопедії чи словнику статтю «Юліан Рогозинський», то прислала до мене того журналіста чи науковця, бо сама нічогісінько не знала. Ну, і ті картини до мене не повернулися.

— Які картини?

— Та різні, картини дідуся Брокля. Один Поттер, такі свині, а друга із корчмою. Я її дуже завжди любила, мабуть, що то голландська. Корчма, на порозі жінка, яка годує дитину, чоловік. Певне, цигани. Юлекові вона теж дуже подобалася, і після розлучення він мене спитав, коли я від нього переїхала, чи можу я йому її позичити. Так вона й зникла.

— Які ж бо ви. Ви, Броклі. Бодай раз програли все дощенту в Монте-Карло або розтринькали на дівчаток, як Касин прадід, що два маєтки перевів на балерину в Петербурзі. А ви ні. Вам усе крізь пальці витікає.

— Яцусю, я два будинки втратила, чесно, немає до чого прикипати.

Отак собі пригадую ці давні розмови про ще давніші розмови.

А тоді, сидячи котрогось дня біля самого фотеля бабусі, дивлячись, як вона відкрила рота, дрімає й тихенько похропує, я подумав собі, що так і повинно бути. Такий спокій наприкінці, щоб усім було легше.

Мені було, може, десять, може, дванадцять років, коли я подивився по телевізору старий фільм, у якому Спенсер Трейсі вмів плакати за власним бажанням і розчулював цим Кетрін Хепберн, найвродливішу жінку, що її я будь-коли бачив. Тож і не дивно, що я вирішив сам опанувати таке корисне вміння, на випадок, якби я колись зустрів якусь Кетрін Хепберн. Я лежав увечері на своєму, вищому поверсі ліжка, на своєму одинадцятому поверсі багатоповерхівки, а місто линуло