Ляля - Яцек Денель

Закриваю воду й питаюся:

— Що таке?

— Ну, дивися, як гарно стало.

— Так, так.

Відкриваю воду, мию посуд, за мить знов те саме. Закриваю, питаю:

— Що таке?

— А здавалося, наче падатиме дощ.

Я їй кажу, що не чую, тому нехай говорить до мене лише тоді, коли це щось справді важливе, бо доводиться щоразу закривати воду, ще раз перепитувати, коротко відповідати, а тоді знову регулювати воду. А побалакати можна пізніше, щойно я все помию.

Відкриваю. Регулюю. Знову. Закриваю.

— Що таке?

— То мені вже нічого не можна сказати? Ти мені забороняєш?

— Ні, бабусю, не в тому справа...

І знову. За четвертим, п’ятим, шостим разом я повторюю це вже менш спокійно. Нарешті за дванадцятим розлютився не на жарт. А бабуся своєї. Я взяв до рук тарілку й хряснув нею об підлогу так, що уламки розлетілися по всій кухні. І допомогло; і мені, бо я відразу заходився шукати смітниці, щітки й череп’я, і бабусі, бо дійшло до неї, що я на межі витримки.

— Ого, — тільки й сказала вона спокійно, — я гадала, що то Павел такий нервовий у родині, а ти теж. Шкода, — додала за мить, — що глибоку, треба було мілку розтрощити.

Я попрохав у неї пробачення. Полічив глибокі й мілкі. І що? Якраз порівну.

Решту дня ми провели приємно.

І все-таки, — думав я ввечері, уже лежачи в ліжку, — бабуся робила це із хворобливою злостивістю, бо все, що вона казала, було абсурдно зайвим. Щось там бурмотіла під носом, аби я гірше чув. Певне, вона цього не усвідомлює, але пасивний опір, що перетворився на зброю проти всіх рідних, виробив у її підсвідомості якусь дитячу схильність робити все наперекір. Щодня бабуся чує, що не можна закривати на ланцюжок унутрішні двері, бо він однаково зайвий, а у випадку чогось завадить надати... тьху, тьху, тьху... допомогу. І що робить бабуся щовечора? Кличе мене й задоволено каже: «А я таки закриваю на ланцюг». І закриває. Я пояснюю, знімаю, ідемо спати. Уночі, мабуть, знову закриває на нього, мушу перевірити.

* * *

Спершу із Кракова приїхала Бася; Матеуш прибув на кілька днів пізніше — перш ніж це сталося, ми їздили вдвох трамваями до Ґданська оглядати готичні костьоли й ходити на ярмарок св. Домініка, а коли поверталися, нас зустрічало гучне: «Довше не могли, шмаркачі?», і бабуся довго й зі смаком нарікала, що ми покинули її на цілий день без товариства.

Бо товариство їй дуже подобалося. Мама, щоправда, усовіщала мене:

— Яцеку, не забувай, що бабуся дуже слабка, майже нічого не робить, не слід чекати від неї, що вона готуватиме вам обіди й сніданки, митиме після вас посуд... і не втомлюйте її...

Не втомлюйте! Хто кого? Бабуся почала мучити Басю, зрештою, вдавшись до постійного арсеналу засобів, якими зазвичай ефективно відлякує моїх подруг, тобто до «шлюбного пакета». Від найпершої хвилини.

— Бабусю, це Бася.

— А коли ви поберетеся?

— Що? — перепитала вражена Бася.

— Весілля коли?

Ну, а потім, звісно:

— Але як я вас покладу спати, як я вас покладу?

— По-перше, ми самі вкладемося, а по-друге, жодних проблем, у маленькій кімнаті два ліжка, я вже приготував постіль.

— Отак в одній кімнаті??? Ганьба й розпуста, — заявила бабуся, а в очах зблиснули вогники. А тоді додала: «Розважайтеся гарненько».

І так без кінця.

— То що, ти її береш? (А Бася на те: «Мабуть, це мене б ви мали спитати»).

Або:

— Така гарна, ти довго не думай, одружуйтесь та й годі.

Або:

— Глянь, як вона гарно намазує окраєць маслом. Ідеальна дружина.

І марними були переконування, пояснення чи запевняння, що ми лише друзі. Бабуся однаково нападала із засідки й зненацька, змовницьки, наче найкраща подруга, шепотіла Басі на вухо:

— Ти ж дивись. Бо Яцек, здається, у тебе закохався. Змайструє тобі дитину — і що?

* * *

За сніданком ми вислуховували різні життєві максими. Ні сіло ні впало, бабуся зупиняла руку, що несла до рота бутерброда, і меланхолійно проказувала:

— Усе змінюється. Усе, що жило, померло. Навіть Ядзя Контримівна.

Або коли хтось із нас укотре нарікав, що не можна знайти гострого ножа:

— Моє життя... — театральна пауза, — минає в затінку тупих ножів... — чергова пауза, — щойно котрийсь нагостриш, як за п’ять-шість років він знову тупий.

— Яцеку, — питає мене Бася вночі, коли ми удвох сидимо на ліжку (дуже цнотливо, як і щоночі, неначе Трістан та Ізольда, розділені грою нашого дитинства, чи то пак підлітківства, тобто п’ятьма ігровими полями з «Меча і магії»), — а хто така Ядзя Контримівна?

— Гадки не маю. Хтось, хто жив і помер. Я ніколи про неї не чув. Але можемо спитати вранці за сніданком.

І питаємо.

— Ядзя Контримівна? Як це «хто це така»? Небога пані Ярузельської. Мешкала в Литві, а там були, знаєте, такі різні антипольські події, до того ж, її вітчим був жахливим полонофобом, і пані Ярузельська взяла її на виховання.

— І що з нею потім сталося? — питає Бася.

— Як це що? — бурмочу під носом. — Померла.

— Е-е-е, перш ніж померла, то ще ого-го. Працювала в підпіллі. Була страшенно високою, найвища дівчина в місті.

— Як Маргаритка Роммелівна?

— Вища, але не така гарна. Ну, і німці її застрелили. Угледіли таку жердину й застрелили, певне, подумали, що вона якась небезпечна.

Їмо. І враз бабуся:

— А де решта?

— Яка решта?

— А що це мені наснилося, наче тут троє людей, якісь діти?

— Ви, — пояснює Бася, — та нас двоє. Разом троє.

— А, — з виразу обличчя видно, що вона намагається щось збагнути, — я, мабуть, переплутала.

А який був у цьому пафос, коли вона соромилася, що дитиніє; бабуся усвідомлювала власний занепад і часом їй траплялося зненацька сказати:

— Старість така страшна, така принизлива.

Мені було її жаль, мені було її так неймовірно жаль, і водночас я не міг погодитися з усім, що її оточує: зіпсовані недоїдки для котів, цілі гори поліетиленових торбинок, споживання підгнилих помідорів і згірклого масла. І я постійно, мов Офелія про Гамлета,