Ляля - Яцек Денель

Ніщо мене не тішить, сумний я віднині,

Бо застряг тітці Мані бюст у пральній машині.

Іншого разу вона розповідала нам про лисівських бабів. Про ту, що її чоловік шмагав мотузкою, вимоченою у воді, а вона казала: «Бу він як мине тим шнуром виб’є, то мині так на душі легенько, гий по світій сповіді». Про ту, що від неї тхнуло за версту і яка мала звичку сакраментально повторювати: «Тричі ся скупаю. Раз мне скупали, як я вродилась, вдруге до шлюбу, а втретє мене до труни скупають». І нарешті про тих, що так побилися, аж потрапили до суду: «Перше я її ледащицею, а вуна мене вітрогонкою, то я їй тоді зад показала, а вуна мині пиред» — бо стояли одна навпроти другої й задирали спідниці; зад був меншою образою, а перед більшою. «Ну, то як вуна мині пиред, то я їй: «Ти сурфажирка!», а вуна як не схопить кілок, як не кинеться мене лупцювати...»

Без жодного сорому відкривала нам таємниці дорослого світу; наказувала відвертатися від телевізора, коли хтось комусь стинав голову або стріляв у руку (донині пам’ятаю, як я роздивлявся візерунки на солом’яних килимках над диваном, а з телевізора долинали стогони й постріли), але не заперечувала, якщо ми бачили чиєсь оголене тіло. «Діти, — гукала, приміром, — діти, ходіть-но гляньте». Ми кидали «Лего», бігли до бабусиної кімнати, а там показували рекламу «Пальмоліву». — «Гляньте, який у цієї пані гарний бюст».

— Ох, — казала іншого разу, зрізаючи високі китиці білої, рожевої й червоної астільби, — із тою цнотою самі клопоти. Дівчина чи не дівчина, а потім суцільні стреси. Найкраще як у тих примітивних племенах, де ініціації... іще зо дві рожеві... ініціації, тобто перехід до дорослості, виглядає так: усе поселення скликають до великого фалоса із бронзи або шліфованого дерева, усі танцюють і співають, а тоді маленькі дівчатка, маленькі, бо там дозрівають швидше, у теплих країнах... ну, така собі Джульетта, приміром, мала дванадцять років... і ці маленькі дівчатка, дванадцятирічні, скажімо, сідають на фалос та й усе. Жодних проблем, дівчина чи ні, бо звісно, що ні. І ще дві білі квітки. А не краще додати трохи спіреї?

А ми, переходячи від антропологічних одкровень до порядку денного, радилися, чи варто додати спіреї, чи, може, ще дві гілки астільби.

* * *

А вечорами, над кисляком, неодмінно із великими згустками — о, як же я обожнював ці кислуваті шматочки розм’яклої порцеляни — над печеним яблуком, посиланим цукром із корицею, або над канапкою із джемом зі слив-угорок, бабуся показувала мені Європу.

— А-а-а, у Лисові були інші сливи, — обривається раптово розповідь бабусі, яка на мить присіла поруч, — кращі для джему, більші й соковитіші, от тільки кісточка важче відділялася; улітку в саду на повну силу працювала польова кухня, де над викладеним із цегли вогнищем стояла бабуся Ванда, оточена наймичками, і демонструвала своє неймовірне алхімічне дійство, диригуючи цілими полчищами мідних казанів і сковорідок, бо в мідному, знаєш, так не пригоряє, а тоді до льоху зносили нові й нові покоління джемів, варення й повидла, покоління, старанно означені, обклеєні етикетками, неначе сто сорок тисяч спасенних...

Європа — чим же була Європа? Якою я бачив її вечорами — сп’янілий від повітря в саду, втомлений годуванням качок і лебедів у парку, захоплений грішниками, що падають у прірву на Мемлінговому вівтарі, ображений на весь світ, бо невдовзі доведеться йти спати, хоча світ стоїть переді мною, розчахнутий настіж, і розкладає на прилавку нові й нові сувої миготливих таємниць?

То була Європа-пуздро, Європа-шкатулка, змайстрована вправними у своєму ділі ремісниками для примхливої дитини, Європа, інкрустована червоним деревом і палісандром, Європа, сповнена складних механізмів і автоматів, якими не конче забивати собі голову, хоч і приємно спостерігати за їхніми вигадливими фокусами; Європа, населена маленькими панами у фраках і панями в корсетах і сукнях із турнюрами, Європа скрипки й фортепіано, Європа, де кожен предмет доповнювався орнаментом, а зайві речі мали право на існування — отож, вона явилася мені ще у своїй неспотвореній формі, такою, якою міг її бачити мій прапрадід-автомобіліст, що свято вірив у оксиген, люмінесценцію й водяну пару; скляно-золотиста, кришталево-палацова, святково освітлена газовими ліхтарями, вона виростала до неба на невидимих конструкціях із невипаленої цегли й заліза, що їх з-під шару путті й золочених троянд мали відкрити лише обидві світові війни.

Звичайно, була ще й бухгалтерія — бо ж як облікувати ширми й картини, порцеляну й фотографії, будинки й помешкання, котрі існували, проте більше не існують? З людьми все простіше — вони помирали, йшли до неба чи до пекла. Тітки, прабабуся, прапрабабуся, пан Коритко й пані Кориткова, усі розстріляні євреї і Ґолда, на яку впав ящик із яйцями. А речі?

Куди полинули віяла із чорних пер, що їх лисівські дітлахи тягали полями?

А «Аматі» Міші Сікара — чи може «Аматі» згоріти безповоротно?

Чи яблуня, розчахнута російською гарматою, цвіла ще де-небудь, і чи її яблука падали в якусь невідому траву?

Адже мусив існувати якийсь рай, ну, принаймні чистилище предметів, куди потрапив майже весь Лисів, разом із залишками путті й кришталю моєї Європи, аби терпляче очікувати невдовзі другого пришестя.

Це не була ніяка цілісна концепція, одна з тих досконалих ідей, що їх діти обмірковують як середньовічну «Сумму» — адже я сам творив країни з їхніми розлогими, вигадливими картами, королівства, де правили міфічні династії, особливі види драконів та янголів — а якась підшкірна впевненість, котру я ховав у закамарках розуму навіть від себе самого.

Мені шкода, проте я не пригадую, що спричинилося до того, що я зрозумів увесь розпач минущості, і разом із тим, що Європа, у чиє існування я вірив, коли й існувала — нізащо не повернеться. Я розумію, що читачеві, можливо, приємно було би прочитати, як я розбив венеційську вазу із синього скла і тоді... або знайшов у парку мертвого голуба, ну, слово честі, ці лапки — який розпач — і тоді... проте ні. Ні.

То була мить яскравого осяяння — єдиний спосіб, яким можна довідатися про справді важливі речі. Може, я бився із братом на кленових палицях, може, малював малиново-бірюзові крила архангела-провісника, а може, спостерігав за життям стоніжок, підваживши