Вулик - Каміло Хосе Села

— Вітаю, доньє Хесусо! Як поживаєте?

— Непогано, а ти, синку?

— Як бачите! Скажіть, Марухіта тут?

— Ні, синку. Сьогодні ввечері не прийшла, і це мене дивує. Може, ще з’явиться. Зачекаєш?

— Що ж, зачекаю. Однаково нічого робити.

Донья Хесуса огрядна, привітна, зичлива жінка, замолоду, мабуть, була гарненькою. Це фарбована блондинка, дуже метка й заповзятлива.

— Ходімо до нас на кухню, ти ж своя людина.

— Та ніби...

Біля плити, на якій у кількох каструлях гріється вода, куняють п’ять чи шість знуджених дівчат — їхні обличчя не виражають ні суму, ні радості.

— Ну й холоднеча!

— Так. А тут у нас непогано, еге ж?

— Ще б пак, тут навіть дуже добре.

Донья Хесуса підходить до Мартіна.

— Слухай, посунься ближче до плити, ти зовсім замерз. У тебе немає пальта?

— Немає.

— Бідолаха!

Мартінові не подобається, коли йому співчувають. У глибині душі Мартін теж ніцшеанець.

— Слухайте, доньє Хесусо, а Уругвайки теж немає?

— Є, тільки вона зайнята; прийшла з одним сеньйором та й зачинилася з ним, тепер вони відсипаються.

— Ти ба!

— А можна тебе спитати, навіщо тобі Марухіта? Хотів побути з нею?

— Ні... Мав їй дещо сказати.

— Годі тобі придурюватися. У тебе що... скрутно з грошима?

Мартін Марко всміхається, він уже почав відігріватися.

— Якби ж то скрутно, доньє Хесусо,— зовсім немає!

— От дурненький! У таких справах ти повинен бути зі мною відвертим, адже я так любила твою бідолашну матір, царство їй небесне!

Донья Хесуса плескає по плечу худеньку дівчину, що, гріючись біля плити, читає якийсь роман.

— Слухай, Пуро, ходи-но з ним. Ти ж нездужаєш? Ідіть, лягайте, і можеш уже не спускатися. Ні про що не турбуйся, завтра я вже подбаю, щоб ти була з прибутком.

Пура, яка нездужає, всміхаючись, дивиться на Мартіна. Пура зовсім молода, гарненька, зграбна, трохи бліда, з кругами під очима — вона чимось схожа на порочну діву.

— Щиро дякую, доньє Хесусо, ви завжди добрі до мене.

— Цить, пустуне, сам знаєш, ти мені як рідний син.

Три поверхи вгору — і кімната на горищі.

Ліжко, умивальник, дзеркальце в білій рамі, вішалка, стілець.

Чоловік і жінка.

Коли немає кохання, треба шукати бодай тепла. Пура й Мартін скидають на ліжко всю одіж, щоб було тепліше. Гасять світло («Ні, ні. Лежи тихо, тихенько») і засинають, міцно обійнявшись, наче молодята.

Знадвору раз по раз долинає перегукування нічних сторожів.

За фанерною перегородкою чути рипіння матраца, безглузде й відверте, ніби пісня цикади.

О пів на другу чи о другій годині ніч спадає на загадкове поснуле місто.

Тисячі чоловіків сплять, обійнявши своїх дружин, не думаючи про важкий жорстокий день, що чекає, причаївшись, мов хижий звір, щоб накинутися на них за кілька годин.

Сотні й сотні молодиків віддаються таємному, піднесеному й витонченому пороку самотності.

А десятки дівчат чекають — чого чекають, Господи, навіщо їх так обманювати? — чекають, поринувши в золоті мрії.

О пів на дев’яту вечора, а то й раніше, Хуліта зазвичай уже повертається додому.

— Добрий вечір, доню!

— Добрий вечір, мамо!

Матір із безглуздою гордістю оглядає її з голови до ніг.

— Де ти була?

Дочка кладе капелюшок на піаніно і підпушує перед дзеркалом зачіску. Відповідає знехотя, не дивлячись на матір.

— Та була в одному місці.

Матір говорить лагідним голосом, ніби хоче запобігти доньчиної ласки.

— В одному місці! Блукаєш десь цілі дні, а коли