Вулик - Каміло Хосе Села
Мартін дістає носовичка й витирає губи. Дійшовши до колонки, нахиляється й гамує спрагу. Він гадав, що питиме цілу годину, але швидко напивається досхочу.
Вода холодна, майже крижана, кран вкритий памороззю.
Підходить нічний сторож, голова в нього обмотана шарфом.
— Водичку п’ємо?
— Саме так! П’ємо... трошки..
— Ну й нічка!
— Так, холод собачий!
Сторож іде, а Мартін при світлі ліхтаря шукає в конверті придатний для куріння недопалок.
«Поліцейський, сказати правду, повівся зі мною досить люб’язно. Пред’явити документи попросив під ліхтарем, мабуть, щоб я не злякався. До того ж одразу відпустив. Либонь, завважив, що я не схожий на людину, яка у щось вплутується, що я не люблю лізти не в свої справи; ці хлопці добре розуміються на таких речах. У нього був золотий зуб і чудовий плащ. Він, безперечно, гарний хлопець і симпатяга...»
Мартіна знову проймає дрож, серце сильно калатає в грудях.
«Якби мати три дуро — все б минулося».
Булочник гукає дружину.
— Пауліно!
— Чого тобі?
— Неси таз!
— Ти знову за своє?
— Так. Помовч і йди сюди.
— Та йду вже. Але ж тобі, голубе, вже не двадцять років.
Меблі в спальні булочника та його дружини з міцного горіхового дерева — поважні та пристойні, як і їхні господарі. На стіні в однакових позолочених рамах висять вигравірувана на альпака[43] репродукція «Таємної вечері», літографія із зображенням «Мадонни» Мурильйо і весільна фотографія — усміхнена Пауліна в білій фаті та чорній сукні й сеньйор Рамон із настовбурченими вусами, у фетровому капелюсі, із золотим ланцюжком.
Мартін спускається вулицею Алькантари, доходить до котеджів. Завертає на вулицю Аяли й гукає сторожа.
— Доброї ночі, сеньйоре.
— Привіт! Та яка ж вона добра?
При світлі ліхтаря можна прочитати напис «Вілла Філо». У Мартіна ще залишилися невиразні, мовби затушовані родинні почуття. Негарно вийшло з сестрою... Годі! Що сталося, того не вернеш, як вода спала, то й млин стоїть. Та й сестра не корогва, щоб на неї молитися. Любов — така річ, що не відомо, де й кінчається. І де починається також. Якесь цуценя можна любити дужче, ніж рідну матір. А що стосується сестри... Ба! Зрештою, коли чоловік розпаляється, він не розрізняє що до чого. Ми, чоловіки, в цьому не кращі за тварин.
Літери, якими написано «Вілла Філо», чорні, неоковирні, холодні, надто прямі, незграбні.
— Пробачте, я ще пройдуся на вулицю Монтеси.
— Як знаєте.
«Цей сторож — нікчема,— думає Мартін,— усі вони нікчеми, не посміхнуться і не розсердяться, поки все не прорахують. Коли б він знав, що я не маю й мідяка в кишені, то дав би мені копняка або й уперіщив палицею по спині».
Донья Марія, сеньйора з цокольного поверху, розмовляє в ліжку зі своїм чоловіком. Доньї Марії років сорок — сорок два. Її чоловік на вигляд років на шість старший.
— Слухай, Пепе.
— Що?
— Ти щось до мене збайдужів.
— Та ні!
— А по-моєму, так.
— Що це тобі наверзлося?
Дон Хосе Сьєрра ставиться до дружини ні добре, ні погано, вона для нього наче меблі, до яких людина іноді, коли заманеться, звертається, мов до живої істоти.
— Слухай, Пепе.
— Що?
— Хто виграє війну?
— А тобі що до того? Викинь це з голови і спи.
Донья Марія дивиться в стелю. Невдовзі вона знову заговорює до чоловіка:
— Слухай, Пепе.
— Що?
— Може, я візьму цю штуку?
— Гаразд, бери, що хочеш.
На вулиці Монтеси треба тільки штовхнути ґратчасту хвіртку, проминути садок і постукати кісточками пальців у двері. Дзвінок там без кнопки, а залізний шпеньок іноді вдаряє струмом. Мартін уже мав не