Вулик - Каміло Хосе Села

На бігу Мартін намагається дати лад своїм думкам. Та вони скачуть, штовхаються, натикаються одні на одних, падають і знову підводяться в його голові, що зробилася величезною, завбільшки з поїзд, і дивно, як це вона не б’ється об будинки обабіч вулиці.

Попри холод Мартін відчуває в усьому тілі задушливий жар, пов’язаний тисячами невидимих ниток з іншим жаром, повним ніжності й солодких спогадів.

— Мамо, мамо, це випари евкаліпта, так, випари евкаліпта, зроби мені ще випарів евкаліпта, будь ласка...

У Мартіна болить голова, в ній щось гупає — розмірено, сухо, згубно.

— Ой!

Два кроки.

— Ой!

Два кроки.

— Ой!

Два кроки.

Мартін підносить руку до чола. Піт ллє з нього, як з бика, як з гладіатора у цирку, як з кабана на бойні.

— Ой!

Ще два кроки.

Мартін починає гарячково міркувати:

«Чого я боюсь? Хе-хе! Чого я боюсь? Ну, чого? Він мав золотого зуба. Хе-хе! Ну, чого? Мені б теж не завадило мати золотого зуба. Це було б шикарно! Хе-хе! Я ні в що не вплутуюсь! Ні в що! Що вони можуть мені зробити, як я ні в що не вплутуюсь? Хе-хе! Ну й тип! Та ще й із золотим зубом! Чого я боюсь? Ти ба, злякався! Хе-хе! Зненацька — бац! — золотий зуб! „Стійте! Ваші документи!“ Немає в мене документів. Хе-хе! І золотого зуба теж немає. Хе-хе! В цій країні ми, письменники, нікому не відомі. Пако, якби ж то Пако мав золотого зуба! Хе-хе! „Авжеж, співробітничай, співробітничай, не будь дурнем, сам побачиш...“ Сміх та й годі! Хе-хе! Збожеволіти можна! Світ божевільних! Буйних божевільних! Небезпечних божевільних! Хе-хе! Моїй сестрі бракує золотого зуба. Якби я мав гроші, то завтра подарував би сестрі золотого зуба. Хе-хе! До біса Ізабелу Католицьку, канцелярію заступника секретаря, будь-чию духовну стійкість. Зрозуміло? Я хочу їсти! Їсти! Я що, говорю латиною? Хе-хе! Чи китайською? Слухайте, вставте мені золотого зуба. Це всі розуміють. Хе-хе! Геть усі. Їсти! Га? Їсти! А ще я хочу купити цілу пачку сигарет і не курити ці кляті недопалки! Га? Паскудний світ! Тут кожен дбає лише про себе! Га? Усі! Ті, хто найбільше кричить, одразу стуляють пельку, щойно їм дадуть тисячу песет на місяць! Або золотого зуба. Хе-хе! А ми, безпритульні й голодні, мусимо підставляти щоку та борсатися в багнюці! Чудово! Просто чудово! Як хочеться послати все до дідька, трясця його матері!»

Мартін з люттю спльовує й зупиняється, притулившись до сірої стіни якогось будинку. Він нічого не бачить перед собою і навіть не знає напевно, живий він чи мертвий.

Мартін зламаний.

У спальні подружжя Гонсалесів стоять поліровані меблі, колись показні та блискучі, а сьогодні потьмянілі, збляклі: ліжко, два нічні столики, невеличке трюмо й шафа. Дзеркала в шафу так і не вставили, і поліровка на тому місці, де воно мало бути, шерехата, неприкрашена, тьмяна, відверта.

Люстра з трьома зеленими плафонами-кулями здається погашеною. Насправді в плафонах немає лампочок, люстра просто прикрашає помешкання. Кімнату освітлює настільна лампа без абажура, яка стоїть на нічному столику дона Роберто.

Над узголів’ям на стіні висить літографія із зображенням Богородиці — весільний подарунок колег дона Роберто і свідок п’ятьох щасливих пологів.

Дон Роберто відкладає газету.

Подружжя досить уміло цілується. З плином літ дон Роберто й Філо відкрили для себе майже безмежний світ.

— Слухай, Філо, ти подивилася в календар?

— Нащо він нам, той календар, Роберто? Якби ти знав, як я тебе люблю! День у день дедалі більше!

— То що, будемо... ось так?

— Еге ж, Роберто, ось так.

Щоки в Філо порожевіли, аж палають.

Дон Роберто міркує як філософ.

— Зрештою, де годуються п’ятеро цуценят, прохарчаться й шестеро, чи не так?

— Авжеж, любий, авжеж. Аби Господь дав нам здоров’я, а все інше... Як не вдасться розкошувати, житимемо скромно, та й край!

Дон Роберто знімає окуляри, кладе їх до футляра, а футляр — на нічний столик, поруч зі склянкою з водою, де, мов чарівна рибка, плаває вставна щелепа.

— Не скидай сорочки. Застудишся.

— Байдуже, я хочу тобі подобатися,— Філо лукаво посміхається.— Я хочу дуже подобатися своєму чоловікові.

Гола Філо ще досить приваблива.

— А я тобі подобаюсь?

— Дуже, день у день дедалі більше.

.............................................

— Що з тобою?

— Мені здалося, що хтось із дітлахів плаче.