Вулик - Каміло Хосе Села
Петрита дуже любить поліцейського, він її перший мужчина, котрий зірвав квіт її кохання. В рідному селищі незадовго до від’їзду в неї був залицяльник, але справа в них далеко не зайшла.
— Ой, Хуліо, ой, ой! Мені боляче! Чудовисько! Розпусник! Ой, ой!
Поліцейський кусає її рожеву шию в тому місці, де чути слабкий пульс.
Якусь мить закохані лежать тихо, нерухомо. Петрита начеб замислилась.
— Хуліо!
— Що?
— Ти мене любиш?
Нічний сторож із вулиці Ібіси ховається в під’їзді, залишивши двері прочиненими на той раз, якщо хтось його гукатиме.
Сторож з вулиці Ібіси запалює світло на сходах, тоді хукає на пальці — він у вовняних мітенках[42], і пальці в нього геть задубіли. Світло на сходах невдовзі гасне. Сторож розтирає руки і знову запалює світло. Потім виймає кисет і скручує самокрутку.
Мартін говорить квапливо, благальним переляканим голосом. Він тремтить, мов осиковий листок.
— Я не маю документів, залишив їх удома. Я письменник, мене звуть Мартін Марко.
Мартін заходиться кашлем. Потім сміється.
— Хе-хе! Ви вже вибачте, я трохи застудився, саме так, трохи застудився, хе-хе!
Мартінові дивно, що поліцейський його не знає.
— Я співробітничаю у пресі Руху, ви можете запитати в канцелярії заступника секретаря, що на вулиці Генуї. Мою останню статтю кілька днів тому надрукували провінційні газети — «Одіель» в Уельві, «Проа» в Леоні, «Офенсива» в Куенці. Її назва «Причини духовної стійкості Ізабели Католицької».
Поліцейський смокче сигарету.
— Гаразд, ідіть спати — надворі холодно.
— Дякую вам, дякую.
— Нема за що. Слухайте!
Мартінові в душі холоне.
— Що?
— І нехай вас не полишає натхнення.
— Дякую, дякую. Бувайте.
Мартін пришвидшує ходу і не обертається, не наважується обернутися. Його поймає незбагненний божевільний страх.
Дочитуючи газету, дон Роберто начеб знехотя пестить дружину, яка схилила голову йому на плече. Ноги в обох, як зазвичай о цій порі року, вкриті старим пальтом.
— Завтра, Роберто, який буде день — сумний чи радісний?
— Звісно, радісний, люба!
Філо всміхається. В одному з передніх зубів у неї чорніє глибоке кругле дупло.
— Якщо добре зважити, мабуть, що так!
Коли Філо щиросердно всміхається, вона забуває про дупло й показує всі зуби.
— Авжеж, Роберто, твоя правда. Завтра буде дуже щасливий день!
— Ясна річ, Філо! До того ж знаєш, як я завжди кажу: аби тільки всі ми були здорові!
— І ми здорові, Роберто, дякувати Богові.
— Так, нам нема на що нарікати. Скільком людям живеться гірше! Ми так-сяк викручуємося. Більшого я й не прагну.
— І я, Роберто. Направду ми повинні дякувати Богові, як ти гадаєш?
Філо відчуває ніжність до свого чоловіка. Вона дуже йому вдячна — їй приділили трішечки уваги, вона й радіє.
— Слухай, Роберто,— каже вона зміненим голосом.
— Що?
— Кинь нарешті газету.
— Якщо ти хочеш...
Філо бере дона Роберто за руку.
— Слухай.
— Що?
Жінка боязко, наче наречена запитує:
— Ти мене дуже любиш?
— Авжеж, люба, звісно, дуже! Хіба ти сумніваєшся?
— Дуже-дуже?
Дон Роберто відповідає, карбуючи кожне слово, ніби виголошує проповідь; коли він підвищує голос, щоб вимовити щось урочисте, то нагадує жерця.
— Набагато дужче, ніж ти гадаєш!
Мартін хапає повітря ротом, він захекався, скроні йому палають, язик прилип до піднебіння, горло наче стиснуте зашморгом, ноги тремтять, у животі бурчить, як у музичній скриньці з обірваною струною, у вухах дзвенить, короткозорі очі бачать іще гірше, ніж завжди.