Вулик - Каміло Хосе Села

На блідих лихваревих щоках з’явилися рожеві плямки.

— А ти знаєш, красуне, чого я хочу?

— Ні, сеньйоре, ви скажете.

У лихваря злегка затремтів голос.

— Слухай, покажи-но мені свої груди.

Дівчина висунула груди через виріз плаття.

— Ти знаєш, що таке тридцять тисяч песет?

— Так, сеньйоре.

— Ти коли-небудь бачила відразу стільки грошей?

— Ні, сеньйоре, ніколи.

— То я тобі зараз покажу. Питання тільки в тому, щоб ти згодилася, ти і твій наречений.

...............................................

Зненацька наче війнуло чимось огидним, паскудним, і дух цей поширювався по кімнаті, перелітаючи, мов конаючий метелик, з одних меблів на інші.

— Згода?

Вікторита відчула, як по її обличчю розливається краска безстидства.

— Що стосується мене, так. За шість тисяч дуро я ладна все життя бути вашою рабою. І не одне життя, якби я мала більше!

— А твій наречений?

— Я запитаю в нього, чи він згодиться.

Двері в під’їзді, де мешкає донья Марія, прочиняються; з них виходить молоденька дівчина, майже дитина, і перетинає вулицю.

— Ти ба! Здається, з того будинку хтось вийшов!

Поліцейський Хуліо Гарсія залишає сторожа Гумерсиндо Вагу.

— Бажаю успіху!

— Якби ж то.

На самоті сторож спершу думає про поліцейського. Потім згадує сеньйориту Піролу. А перегородка — як минулого літа він горів палицею одного педика, котрий непристойно поводився на вулиці. Сторожа бере сміх.

— Ох, і припустив же він тоді, нечестивець!

Донья Марія опускає жалюзі.

— Ну й часи! Суцільний занепад!

По паузі вона озивається знову:

— Котра зараз година?

— Та вже близько дванадцятої. Ходімо спати, так буде краще.

— То будемо лягати?

— Авжеж, так буде краще.

Філо підходить до ліжечок, благословляє дітей. Це такий собі запобіжний захід, ритуал, який повторюється щовечора.

Дон Роберто миє свою вставну щелепу і кладе в склянку з водою, яку накриває туалетним папером, трохи зібравши його по краях, як це роблять, упаковуючи мигдаль. Потім випалює останню сигарету. Дон Роберто полюбляє курити отак ввечері у ліжку без вставної щелепи.

— Не пропали мені простирадло.

— Не турбуйся.

Поліцейський підходить до дівчини, бере її за руку.

— Я вже думав, ти не вийдеш.

— А от вийшла!

— Чому так пізно?

— Раніше не могла. То діти ніяк не засинали, то господар як пристане: «Петрито, принеси мені води! Петрито, принеси мені сигару, вона в кишені піджака! Петрито, принеси мені газету, вона в передпокої!» Думала, цілу ніч отак кричатиме — подай те, подай це!

Петрита й поліцейський зникають у провулку, що веде до пустиря, де колись була арена для бою биків. Холодний вітер студить дівчині ноги.

Хав’єр і Пірула палять удвох одну сигарету. Це вже третя за ніч.

Вони мовчать і раз по раз цілуються хтиво та вміло.

Лежать собі на канапі лицем до лиця із заплющеними очима і насолоджуються спокоєм, ні про що або майже ні про що не думаючи.

Та от у якусь мить вони цілуються, і цілунок цей триваліший, глибший, пристрасні ший за попередні. Дівчина глибоко дихає, стогне. Хав’єр бере її на руки, мов дитину, та несе до спальні.

Ліжко вкрите муаровим покривалом, на якому міняться відблиски світло-фіолетової порцелянової люстри, що звисає від стелі. Біля ліжка горить електричний обігрівач.

Струмінь теплого повітря обдає дівчині ноги.

— Ця штука на нічному столику?

— Так... Мовчи...

На пустирі, де колись була арена для бою биків,— незатишному притулку нужденних парочок, які покірливо кохаються тут із нестямою наших непорочних пращурів зі Старого Заповіту,— чути брязкіт ветхих, гуркітливих,