Вулик - Каміло Хосе Села

Під столиком дівчина взяла з рук сеньйора асигнацію. Її рука при цьому не здригнулася.

Вікторита підвелася й вийшла з кав’ярні. З нею привітався якийсь чоловік, що сидів за одним зі столиків близько до виходу.

— Привіт, Вікторито! Щось ти запишалася, вже й не помічаєш нас, бідняків, відколи панібратствуєш з маркізами.

— Привіт, Пепе.

Пепе теж працював у друкарні «Майбутнє».

........................................................

Вікторита не припиняє плакати. Різні плани купчаться в її голові, наче люди біля виходу з метро: від «постригтися в черниці» до «вибитися в люди» — все здається їй кращим, ніж і далі терпіти вихватки матері.

Дон Роберто гукає:

— Петрито! Принеси-но мені сигару, вона в кишені піджака!

— Тихше! — каже дружина.— Дітей розбудиш.

— Яке там розбудиш! Ці янголятка, коли засинають, то вже так сплять, що їх ніхто не розбудить.

— Я тобі подам усе, що треба, а Петриту більше не гукай; вона, сердешна, мабуть, натомилася за цілий день.

— Облиш, для таких, як вона, ця робота за іграшку. Ти, либонь, більше натомилася.

— Авжеж, я ж бо старша!

Дон Роберто всміхається.

— Не перебільшуй, Філо, роки тебе ще не зігнули.

Служниця заходить до кухні з сигарою.

— Принеси мені газету — вона в передпокої.

— Зараз, сеньйоре.

— Стривай! І постав мені склянку води на нічний столик.

— Зараз, сеньйоре.

Філо знову втручається.

— Я все тобі зроблю, нехай вона лягає.

— Нехай лягає? Та якби ти їй оце зараз дозволила, то вона б чкурнула з дому до другої, а то й до третьої години ночі.

— І то правда...

Сеньйорита Ельвіра неспокійно крутиться в ліжку, щось її тривожить, один кошмарний сон змінюється іншим. У спальні сеньйорити Ельвіри стоїть дух ношеної білизни та жінки: жінки пахнуть не парфумами, а тухлою рибою. Сеньйорита Ельвіра дихає уривчасто, наче задихається, і сон у неї бентежний, каламутний, сон збудженої голови й порожнього шлунку, що змушує жалісно рипіти пружини старезного матраца.

Звідкілясь, зі страшної далини, на сеньйориту Ельвіру кидається чорний напівоблізлий кіт; він загадково посміхається, наче людина, його очі моторошно блищать. Вона відбивається руками й ногами. Кіт падає на меблі, відскакує, мов гумовий м’яч, і знову стрибає на ліжко.

Черево в кота голе й червоне, наче гранат, а з його заду стирчить якась отруйна та смердюча квітка, що міниться безліччю кольорів, ніби то вогні феєрверку. Сеньйорита Ельвіра натягує простирадло на голову. В її ліжку сновигають юрми карликів із виряченими очима. Кіт прослизає, мов привид, хапає сеньйориту Ельвіру за живіт, лиже його й регоче так, що в душі холоне. Перелякана сеньйорита Ельвіра насилу викидає кота з кімнати: кіт важенний, наче відлитий з чавуна. Сеньйорита Ельвіра намагається не розчавити карликів. Один із них кричить до неї: «Свята Маріє! Свята Маріє!» Кіт робиться худющим, мов тріска, і пролазить під дверима. Дивиться він зловісно, мов кат. Видирається на нічний столик і втуплюється хижими очима в сеньйориту Ельвіру. Бідолашна не наважується й дихнути. Кіт нахиляється над подушкою й ніжно, ніби залицяльник, лиже їй губи й повіки. Язик у нього теплий, мов утроба, та м’який, наче оксамит. Він зубами розв’язує поворозки на її нічній сорочці. Вона бачить його голе черево, що рівномірно здимається, ніби пульсуюча вена. Квітка, що стирчить з його заду, розцвітає дедалі пишніше. Шерсть у кота шовковиста. Поступово спальню заливає сліпуче світло. Кіт росте, поки не робиться завбільшки з тигра, тільки дуже худого. Карлики й далі відчайдушно метушаться. Сеньйорита Ельвіра тремтить усім тілом і важко дихає, а кіт тим часом продовжує лизати їй губи. При цьому він увесь час росте. Сеньйориті Ельвірі перехоплює подих, у роті робиться сухо. Стегна її розсуваються, спершу якось боязко, а тоді безсоромно...

Сеньйорита Ельвіра зненацька прокидається і вмикає світло. Її сорочка мокра від поту. Їй холодно, вона підводиться та кладе собі на ноги пальто. У вухах дзвенить, а груди, як у кращі часи, випинаються визивно, гордовито.

При світлі сеньйорита Ельвіра знову засинає.

— Нехай так! Велика важниця! Ну, дав йому три дуро в рахунок платні, завтра день народження його дружини.

Сеньйорові Рамону не вдається бути достатньо переконливим — хоч як він старається, йому не вдається бути достатньо переконливим.

— Як це — велика важниця? Ти сам чудово знаєш! Не хочеш пильнувати? Справа твоя! Я тобі це завжди казала, так ми ніколи не виліземо зі злиднів. Чи ж варто заради цього заощаджувати!

— Та я ж їх потім вирахую. Яка мені різниця? От якби я їх подарував!