Вулик - Каміло Хосе Села
Під столиком дівчина взяла з рук сеньйора асигнацію. Її рука при цьому не здригнулася.
Вікторита підвелася й вийшла з кав’ярні. З нею привітався якийсь чоловік, що сидів за одним зі столиків близько до виходу.
— Привіт, Вікторито! Щось ти запишалася, вже й не помічаєш нас, бідняків, відколи панібратствуєш з маркізами.
— Привіт, Пепе.
Пепе теж працював у друкарні «Майбутнє».
........................................................
Вікторита не припиняє плакати. Різні плани купчаться в її голові, наче люди біля виходу з метро: від «постригтися в черниці» до «вибитися в люди» — все здається їй кращим, ніж і далі терпіти вихватки матері.
Дон Роберто гукає:
— Петрито! Принеси-но мені сигару, вона в кишені піджака!
— Тихше! — каже дружина.— Дітей розбудиш.
— Яке там розбудиш! Ці янголятка, коли засинають, то вже так сплять, що їх ніхто не розбудить.
— Я тобі подам усе, що треба, а Петриту більше не гукай; вона, сердешна, мабуть, натомилася за цілий день.
— Облиш, для таких, як вона, ця робота за іграшку. Ти, либонь, більше натомилася.
— Авжеж, я ж бо старша!
Дон Роберто всміхається.
— Не перебільшуй, Філо, роки тебе ще не зігнули.
Служниця заходить до кухні з сигарою.
— Принеси мені газету — вона в передпокої.
— Зараз, сеньйоре.
— Стривай! І постав мені склянку води на нічний столик.
— Зараз, сеньйоре.
Філо знову втручається.
— Я все тобі зроблю, нехай вона лягає.
— Нехай лягає? Та якби ти їй оце зараз дозволила, то вона б чкурнула з дому до другої, а то й до третьої години ночі.
— І то правда...
Сеньйорита Ельвіра неспокійно крутиться в ліжку, щось її тривожить, один кошмарний сон змінюється іншим. У спальні сеньйорити Ельвіри стоїть дух ношеної білизни та жінки: жінки пахнуть не парфумами, а тухлою рибою. Сеньйорита Ельвіра дихає уривчасто, наче задихається, і сон у неї бентежний, каламутний, сон збудженої голови й порожнього шлунку, що змушує жалісно рипіти пружини старезного матраца.
Звідкілясь, зі страшної далини, на сеньйориту Ельвіру кидається чорний напівоблізлий кіт; він загадково посміхається, наче людина, його очі моторошно блищать. Вона відбивається руками й ногами. Кіт падає на меблі, відскакує, мов гумовий м’яч, і знову стрибає на ліжко.
Черево в кота голе й червоне, наче гранат, а з його заду стирчить якась отруйна та смердюча квітка, що міниться безліччю кольорів, ніби то вогні феєрверку. Сеньйорита Ельвіра натягує простирадло на голову. В її ліжку сновигають юрми карликів із виряченими очима. Кіт прослизає, мов привид, хапає сеньйориту Ельвіру за живіт, лиже його й регоче так, що в душі холоне. Перелякана сеньйорита Ельвіра насилу викидає кота з кімнати: кіт важенний, наче відлитий з чавуна. Сеньйорита Ельвіра намагається не розчавити карликів. Один із них кричить до неї: «Свята Маріє! Свята Маріє!» Кіт робиться худющим, мов тріска, і пролазить під дверима. Дивиться він зловісно, мов кат. Видирається на нічний столик і втуплюється хижими очима в сеньйориту Ельвіру. Бідолашна не наважується й дихнути. Кіт нахиляється над подушкою й ніжно, ніби залицяльник, лиже їй губи й повіки. Язик у нього теплий, мов утроба, та м’який, наче оксамит. Він зубами розв’язує поворозки на її нічній сорочці. Вона бачить його голе черево, що рівномірно здимається, ніби пульсуюча вена. Квітка, що стирчить з його заду, розцвітає дедалі пишніше. Шерсть у кота шовковиста. Поступово спальню заливає сліпуче світло. Кіт росте, поки не робиться завбільшки з тигра, тільки дуже худого. Карлики й далі відчайдушно метушаться. Сеньйорита Ельвіра тремтить усім тілом і важко дихає, а кіт тим часом продовжує лизати їй губи. При цьому він увесь час росте. Сеньйориті Ельвірі перехоплює подих, у роті робиться сухо. Стегна її розсуваються, спершу якось боязко, а тоді безсоромно...
Сеньйорита Ельвіра зненацька прокидається і вмикає світло. Її сорочка мокра від поту. Їй холодно, вона підводиться та кладе собі на ноги пальто. У вухах дзвенить, а груди, як у кращі часи, випинаються визивно, гордовито.
При світлі сеньйорита Ельвіра знову засинає.
— Нехай так! Велика важниця! Ну, дав йому три дуро в рахунок платні, завтра день народження його дружини.
Сеньйорові Рамону не вдається бути достатньо переконливим — хоч як він старається, йому не вдається бути достатньо переконливим.
— Як це — велика важниця? Ти сам чудово знаєш! Не хочеш пильнувати? Справа твоя! Я тобі це завжди казала, так ми ніколи не виліземо зі злиднів. Чи ж варто заради цього заощаджувати!
— Та я ж їх потім вирахую. Яка мені різниця? От якби я їх подарував!