Вулик - Каміло Хосе Села

— Оце сміливець! Були колись люди! — вголос висловлює своє захоплення Селестино й гасить світло.

У глибині напівтемної зали косматий скрипаль з інтелігентним обличчям натхненно виграє чардаш Монті.

Відвідувачі п’ють: чоловіки — віскі, жінки — шампанське, ті, які ще два тижні тому працювали консьєржками, п’ють пеппермінт. У залі багато вільних столиків, бо ще рано.

— Як мені тут подобається, Пабло!

— Ну, то розважайся, Лаурито, це все, що ти маєш робити.

— А правда ця музика збуджує?

Сторож підходить до чоловіка, який його гукав.

— Добрий вечір, сеньйоре.

— Привіт.

Сторож дістає ключа й прочиняє двері. Потім, начеб знехотя, простягає руку по чайові.

— Дякую.

Сторож запалює світло на сходах, зачиняє двері та, стукаючи палицею по землі, повертається до поліцейського, щоб продовжити розмову.

— Цей тип щоночі приходить о цій порі і йде не раніш як о четвертій. Тут у нього в мансарді є дівчина на ім’я Пірула — з біса гарненька.

— Либонь, повія.

Сеньйора з цокольного поверху не спускає з них очей.

— Вони про щось таки говорять, коли стоять разом.

І зверни увагу, коли сторож іде відчиняти двері, поліцейський на нього чекає.

Чоловік відривається від газети.

— І охота тобі пхати носа не в свої справи! Може, він жде якусь служницю.

— Авжеж, ти завжди маєш на все готову відповідь.

Сеньйор, який прийшов до коханки в мансарду, знімає пальто та кладе його на канапу в передпокої. Передпокій зовсім невеличкий, з меблів там лише канапа.

— Що нового, Піруло?

Зачувши, як клацнув замок, сеньйорита Пірула вийшла з передпокою.

— Нічого, Хав’єре, ти — моя єдина новина.

Сеньйорита Пірула зовсім юна особа. На вигляд витончена й делікатна, хоча ще рік тому вона казала «кохта», «памада» та «коктель».

Зі стримано освітленої кімнати чується тиха музика з радіоприймача — повільний фокстрот, спеціально створений для того, щоб його слухати чи танцювати під нього в інтимній обстановці.