Вулик - Каміло Хосе Села

— Якби ж то!

— Ось побачите. Але майте на увазі, доне Маріо, я не збавлю жодного реала. Я й так зробила вам знижку.

— Гаразд, ми ще про це поговоримо.

— Ні, говорити тут нема про що, вже все домовлено. Дивіться, бо я можу й відступитися!

— Гаразд, гаразд.

Дон Маріо сміється, вочевидь бажаючи показати себе людиною, метикованою в таких справах. Донья ж Рамона хоче з’ясувати все до кінця.

— Отже, домовилися?

— Так, домовилися.

Повернувшись до столика, дон Маріо каже:

— Для початку ви одержуватимете шістнадцять песет... Зрозуміло?

— Так, сеньйоре, зрозуміло,— відповідає той, другий.

Це бідний хлопець, який здобув таку-сяку освіту, але так ніде й не прилаштувався. Йому не щастить у житті, та й зі здоров’ям кепсько. В їхній родині сухоти — спадкова хвороба; одного з його братів, на ім’я Пако, звільнили з військової служби, бо він уже ледве дух зводить.

Під’їзди будинків уже зачинені, але в світі опівнічників життя триває, цідиться дедалі меншими цівками в напрямку автобуса.

Коли спадає ніч, вулиця стає схожою на ненаситного таємничого звіра, і свище вітер, вовчим кроком прокрадаючись між домами.

Чоловіки й жінки, котрі о цій порі рухаються до центру Мадрида,— затяті опівнічники, вони не можуть всидіти вдома, блукати нічним містом для них звична справа; це грошовиті завсідники кабаре та кав’ярень на Гран Віа, де повно напахчених спокусливих жінок із фарбованим волоссям, у розкішних чорних шубках, що вилискують сріблястою сивиною; це і нічні волоцюги з порожніми гаманцями, які збираються, щоб погомоніти чи хильнути келишок вина в якомусь шинку. Все що завгодно, аби тільки не сидіти вдома.

Інші, випадкові опівнічники — любителі кіно, які майже не виходять ввечері з дому, а коли й виходять, то не просто так, а завжди з певною метою — вони встигають розійтися по домівках до того, як зачиняться під’їзди. Першими — відвідувачі центральних кінотеатрів, ті краще вбрані й поспішають упіймати таксі, це глядачі «Кальяо», «Капітоля», «Палацу музики», які майже без помилок вимовляють імена актрис, а деякі з них іноді навіть одержують запрошення від англійського посольства на перегляд фільму, в будинок на вулиці Орфіли. Вони добре розуміються на кіно і замість сказати «потрясаючий фільм із Джоан Крауфорд», як це роблять глядачі околичних кінотеатрів, промовляють наче для втаємничених: «чарівна, типова французька комедія Рене Клера» або «видатна драма Френка Капри». Ніхто не знає до пуття, що таке «типова французька комедія», але це не має жодного значення; ми живемо в часи зухвальства — вистави, яку деякі люди зі щирим серцем захоплено споглядають із зали, не дуже розуміючи, що відбувається на сцені, хоча насправді все гранично ясно.

Глядачі околичних кінотеатрів, люди, які ніколи не знають прізвищ режисерів, з’являються згодом, коли під’їзди вже зачинені; вони гірше вбрані, не поспішають і видаються менш заклопотаними, принаймні о цій порі. Вони ходили пішки до кінотеатрів «Нарваес», «Алькала», «Тіволі», «Саламанка» і дивилися фільми вже знамениті, слава яких, можливо, навіть встигла поблякнути після кількатижневих переглядів на Гран Віа, фільми з красивими поетичними назвами, повні дивовижних загадок людської природи, що не завжди знаходять розв’язку.

Глядачі околичних кінотеатрів мусять якийсь час чекати, щоб подивитися «Підозру», або «Пригоди Марко Поло», або «Якби сонце не зійшло».

Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо, в черговий раз дійшовши до рогу, згадав Селестино, власника бару.

«Цей Селестино — справжній диявол. Чого тільки не вигадає! Звісно, макітра у нього варить, та й прочитав він купу книг».

Селестино Ортис після того, як згадав про «сліпий гнів» і «тваринний стан», прибрав свою книгу — свою єдину книгу — з пляшок вермуту та сховав її до шухляди. Це ж треба! Мартін Марко пішов з бару з нерозюшеною головою завдяки Ніцше. От якби Ніцше воскрес і взнав про це!

Визираючи з-за фіранок свого вікна на цокольному поверсі, донья Марія Моралес де Сьєрра, сестра доньї Кларити Моралес де Перес, дружини дона Каміло Переса, педікюрного майстра, що живе в тому самому домі, що й дон Ігнасіо Галдакано, сеньйор, який через божевілля не зміг взяти участі в зборах у помешканні дона Ібрагіма, каже своєму чоловікові, донові Хосе Сьєррі, прорабу:

— Ти звернув увагу на цього поліцейського? Весь час ходить туди-сюди, наче когось чекає.

Чоловік не відповідає. Коли він читає газету, то повністю відсторонюється, начеб живе в дивному німому світі, дуже далеко від своєї дружини. Якби донові Хосе Сьєррі не вдавалося так чудово відсторонюватися, він у власному домі не міг би й газету почитати.

— Ось знову йде в цей бік. Нічого б не пошкодувала, щоб тільки взнати, що він тут робить! Адже наш квартал тихий, і люди тут живуть добропорядні. Пішов би краще на пустир, де була колись арена для бою биків,— там така темрява, хоч в око стрель!

Пустир на місці колишньої арени для бою биків міститься за кількадесят кроків од помешкання доньї Марії.

— Там інша річ, там і напасти можуть, але тут! Господи, таж у нас мир