Вулик - Каміло Хосе Села

Донья Марія посміхається й озирається до чоловіка. Той не помічає її посмішки, бо й далі читає газету.

Вікторита не припиняє плакати, в її голові рояться різні ідеї: від «постригтися в черниці» до «пуститися берега», все здається їй кращим, ніж і далі жити вдома. Якби її хлопець міг працювати, вона б запропонувала йому втекти разом; працюючи вдвох, вони б уже якось заробили собі на шматок хліба. Але її хлопець — вона це добре розуміє — ні на що не годний, лежить собі цілі дні в ліжку й нічого не робить, навіть майже не розмовляє. Біда та й годі! Всі кажуть, що хвороба ця іноді минає, якщо мати добрий харч і робити уколи; хто не одужує зовсім, то принаймні почувається досить добре й може здраствувати багато років, одружитися й жити, як усі люди. Однак Вікторита не знає, де взяти гроші. Вірніше, знає, але ніяк не може зважитися. Коли Пако дізнається, він її одразу кине, тут пахне смаленим! Та якщо Вікторита зважиться на безрозсудний вчинок, то тільки заради Пако. Часом Вікторита думає, що Пако скаже їй: «Гаразд, роби як знаєш, мені байдуже»,— та раптом вона розуміє, що це неможливо, що Пако ніколи їй цього не скаже. Вікторита певна, що далі жити вдома їй несила; матір псує життя, цілі дні торочить те саме. Але й кидатись отак самій на відчай душі, без дружньої руки дуже ризиковано. Вікторита все обміркувала й усвідомлює, що тут є свої плюси та мінуси; якщо поталанить, усе піде як по маслу, проте такого, щоб усе йшло аж надто добре, майже ніколи не буває, а часто все йде препогано. Потрібне везіння і щоб хтось про тебе подбав, але хто подбає про Вікториту? Серед її знайомих немає жодного, хто б заощадив бодай десять дуро, хто б не перебивався щоденними заробітками. Вікторита дуже стомилася — в друкарні цілісінький день доводиться простоювати на ногах, її хлопцеві щодень гіршає, матір кричить, мов той сержант, а батько — чоловік безвільний, пияк, на нього покладатися не можна. От кому пощастило, то це Пірулі, яка працювала з Вікторитою в друкарні теж пакувальницею: її уподобав один сеньйор, котрий окрім того, що ставиться до неї, наче до королеви, й виконує всі її забаганки, ще й любить її та поважає. Можна було б попросити грошей у Пірули, та не відмовить, але дасть не більше двадцятьох дуро, та й чого б це вона мала давати більше. Пірула живе тепер, як герцогиня, всі звуть її сеньйоритою, вона добре вбирається і мешкає в окремій квартирі, там у неї навіть радіоприймач є. Вікторита якось зустріла її на вулиці: за рік, що вона живе з тим сеньйором, Пірула дуже змінилася, її тепер не впізнати — здається, зовсім інша жінка, навіть нібито вища на зріст. Вікторита про таке й не мріє.

Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо балакає з нічним сторожем, своїм земляком Гумерсиндо Вегою Кальво.

— Холодна ніч!

— Бувають і холодніші.

Поліцейський і сторож ось уже кілька місяців провадять розмову, що подобається їм обом, і щоночі охоче повертаються до неї.

— То, кажете, ви родом із-під Поріно?

— Так, із тих країв, з Moce.

— У мене там сестра на ім’я Росалія, вона вийшла заміж у Сальватьєррі.

— Це часом не жінка цвяхаря Бурело?

— Авжеж, вона.

— Їй за ним, здається, непогано?

— Ще б пак! Вдало вийшла заміж.

Сеньйора з цокольного поверху продовжує ділитися своїми здогадами — ця жінка любить попліткувати.

— Тепер він стоїть зі сторожем, мабуть, розпитує про когось із мешканців, як ти гадаєш?

Дон Хосе Сьєрра і далі незворушно читає газету.

— Сторожі завжди все знають, еге ж? Навіть те, про що ми й гадки не маємо.

Дон Хосе Сьєрра дочитав передову статтю про соціальне забезпечення і вже читає іншу — про функціонування та прерогативи традиційних іспанських кортесів.

— Мабуть, в якомусь із цих будинків мешкає прихований масон. По вигляду їх же не розпізнаєш!

Дон Хосе Сьєрра видає дивний звук, який може означати і «так», і «ні», і «можливо», і «хтозна». Змушений терпіти свою дружину, дон Хосе навчився мовчати цілі години поспіль, а то й цілі дні, лише зрідка мугикаючи «гм», потім, за якийсь час, знову «гм», та й потому. Це такий тактовний спосіб натякнути дружині, що вона дурепа, не сказавши цього напрямки.

Сторож тішиться з того, що його сестра Росалія так вдало вийшла заміж — родина Бурело дуже шанована у всій окрузі.

— Має вже дев’ятьох дітлахів, чекає десятого.

— Давно вона вийшла заміж?

— Та вже давно — років десять буде.

Поліцейський мовчить, він щось підраховує. Сторож, не давши йому дорахувати до кінця, провадить далі:

— Ми самі родом із-під Каньїси, з Ковело. Ви ніколи не чули про Плішивих