Вулик - Каміло Хосе Села

Коли війна скінчилася, Хуліо Гарсія Моррасо виклопотав собі рекомендацію й пішов служити в поліцію.

— Для сільської роботи ти тепер негодящий,— сказав йому батько — та й працювати не дуже любиш. От якби тебе вимуштрували на карабінера[38]!

Батько Хуліо Гарсії Моррасо був уже старий та немічний і не хотів ходити, як колись, на прощу.

— Сидітиму вдома. Грошей, що я зібрав, мені на прожиток вистачить, але для двох буде замало.

Хуліо кілька днів думав, метикував, що та як, і нарешті, бачачи, що батько не відчепиться, зважився:

— Ні, карабінерська служба важка, карабінера всі подихають — капрали, сержанти; краще вже піду служити в поліцію.

— І то непогано. Просто вдвох ми не прохарчуємося, грошей не стане. Були б гроші, тоді інша справа!

— Авжеж.

На службі в поліції здоров’я Хуліо Гарсії Моррасо трохи покращало, він навіть погладшав на пів-арроби[39]. Щоправда, він уже не був такий міцний, як раніше, але й скаржитися йому теж не випадало — чимало солдатів, які були поруч із ним, залишилися лежати догори черевом на полі бою. Та навіщо далеко ходити: його двоюрідному братові Сантьягіньйо куля влучила в рюкзак із ручними гранатами, і розірвало бідолаху на дрібні шматочки — найбільший, що знайшли, був, либонь, із долоню.

Поліцейському Хуліо Гарсії Моррасо дуже подобається його робота; попервах він не міг натішитися з того, що може задурно їздити в трамваях.

«Звісно,— думав він,— я ж, що не кажи, а влада».

У казармі начальство ставилося до нього добре, бо хлопець він був слухняний та дисциплінований і ніколи не переступав межі дозволеного, як інші поліцейські, котрі вважали себе мало не генералами. Він робив, що йому наказували, ніколи не дратувався, був усім задоволений. Знав, що ні до якої іншої роботи він не годний, тож ні про що таке й не помишляв.

«Якщо я виконуватиму накази,— казав він собі,— ніхто до мене не чіплятиметься. До того ж на те й командири, щоб командувати,— он у них галуни та зірочки, а в мене нема».

Чоловік він був несперечливий і не любив ускладнень.

«Хай там як, а годують щодня досита, і робота неважка — ходи собі та наглядай за спекулянтами».

За вечерею Вікторита посварилася з матір’ю.

— Коли ти вже кинеш цього сухотника? І яке тобі від нього пуття?

— Таке, як мені треба.

— Еге ж, мікроби, та ще, не доведи Господи, понесеш од нього.

— Сама знаю, що роблю, це нікого не обходить.

— Ти? Що ти знаєш? Ти ще шмаркачка, нічого в житті не петраєш.

— Що треба, те знаю.

— Гаразд, тільки запам’ятай: набігаєш дитину, сюди не потикайся.

Вікторита зблідла.

— Це тобі бабуся колись таке казала?

Матір підвелася й від усієї душі дала їй два ляпаси. Вікторита не поворухнулася.

— Шльондра! Безсоромниця! Авжеж, шльондра! З матір’ю так не розмовляють!

Вікторита витерла носовичком кров із ясен.

— З дочкою теж. Якщо мій хлопець хворий, йому й так важко, а тут іще ти цілі дні торочиш, що він сухотник.

Вікторита рвучко підвелася та вийшла з кухні. Батько весь час сидів мовчки.

— Облиш її,— озвався він нарешті.— Нехай іде спати. Ти теж не повинна з нею так розмовляти. Вона каже, що кохає його, то хай собі кохає. Що більше гризтимеш їй голову, то гірше буде. Та й скільки ще цей бідолаха протягне!

До кухні долинає уривчастий плач дівчини, котра, мабуть, кинулася, як була, вдягнена на ліжко.

— Погаси світло, дочко, щоб марно не горіло. Спати можна й потемну.

Вікторита намацує в темряві вимикач і гасить світло.

Дон Роберто дзвонить у власну квартиру — ключі він залишив у інших штанах, завжди та сама історія, а він же вранці скільки разів сам собі торочив: «Перекласти ключі в ці штани, перекласти ключі в ці штани». Двері відчиняє дружина.

— Привіт, Роберто.

— Привіт.