Вулик - Каміло Хосе Села
— Ні.
— Це нас так прозивають.
Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо вважає своїм обов’язком відповісти відвертістю на відвертість:
— А нас із батьком звуть Задираками.
— Так.
— Ми не ображаємося, всі нас так звуть.
— Так.
— Насправді бешкетним був мій брат Тельмо, який помер од тифу, його ще прозивали Шолудивим.
— Так. Є люди, що в них характер препаскудний, еге ж?
— Ох! У них наче чорт який вселився! Мій брат Тельмо був такий, що тільки зачепи.
— Такі завжди кінчають погано.
— Авжеж.
Поліцейський і сторож завжди розмовляють іспанською, хочуть показати один перед одним, що вони не якісь там селюки.
Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо о цій порі впадає в елегійний настрій.
— Гарно в наших краях, еге ж?
Сторож Гумерсиндо Вега Кальво теж галісієць, але іншої вдачі — він трохи скептик і соромиться надто щирих зізнань.
— Та непогано.
— Ще б пак! А життя там яке! Га?
— Та так.
З відчиненого бару на протилежному боці вулиці в нічний холод вихоплюється мелодія повільного фокстроту — її приємно слухати чи танцювати під неї в інтимній обстановці.
Якийсь чоловік, що повертається додому, гукає:
— Стороже!
Сторож поглинутий споминами.
— Найкраще там родять картопля й кукурудза, а ще в наших краях добре вино.
Чоловік знову кличе його, цього разу дещо фамільярно:
— Синдо!
— Іду!
Біля станції метро на вулиці Нарваеса, за кілька кроків од вулиці Алькала, Мартін зустрічає свою давню приятельку на прізвисько Уругвайка, яка йде з якимось сеньйором. Мартін удає, ніби не помічає її.
— Привіт, Мартіне, оце так зустріч!
Мартін повертає голову, нічого не вдієш.
— Привіт, Тринідад, а я тебе не помітив.
— Ходи-но сюди, зараз я вас познайомлю.
Мартін підходить.
— Це мій добрий приятель, а це Мартін, він письменник.
Уругвайкою її звуть тому, що вона родом із Буенос-Айреса.
— Він пише вірші,— каже Уругвайка приятелеві.— Та підійди вже, привітайся, я ж вас познайомила.
Чоловіки слухняно подають один одному руку.
— Дуже приємно, як почуваєтесь?
— Почуваюсь ситим після вечері, дякую.
Супутник Уругвайки з тих людей, які вважають себе дотепниками.
Парочка голосно регоче. Передні зуби в Уругвайки вищерблені та почорнілі.
— Слухай, ходімо з нами на каву.
Мартін вагається, він гадає, що супутникові Уругвайки це може не сподобатися.
— Авжеж, ходімо з нами. І не думайте відмагатися.
— Гаразд, щиро вам дякую. Хіба що на хвилинку.
— Куди вам спішити, чоловіче? Посидите, скільки забажаєте, ніч довга! Побудьте з нами, мені до душі поети.
Вони заходять до кав’ярні на розі, і цей жевжик замовляє на всіх каву та коньяк.
— Покличте продавця сигарет.
— Так, сеньйоре.
Мартін сидить навпроти парочки. Уругвайка трохи напідпитку, це одразу помітно. Підходить продавець сигарет.
— Добрий вечір, сеньйоре Флоресе, давненько ви не з’являлися... Чогось бажаєте?
— Дві сигари, тільки найкращі. Слухай, Уругвайко, ти маєш куриво?
— Зовсім мало, купи мені пачку.
— І пачку сигарет.
В барі Селестино Ортиса порожньо. Це зовсім маленький бар із темно-зеленою вивіскою: «Аврора. Вина й закуски». Закусок поки що немає, Селестино започаткує цей сервіс, коли залагодить деякі справи; не можна зробити все за один день.
Біля шинкваса останній відвідувач, поліцейський, допиває свій нещасний келишок ганусівки.
— От і я вам кажу, не треба мені розповідати казочки про Китай.
Коли поліцейський забереться геть,