Вулик - Каміло Хосе Села

— Що можна ще побажати людині, яку поважаєш, як не великого щастя?

Вікторита йшла, наче витала в хмарах. Дівчина почувалася щасливою, але щастя це було якесь примарне, майже невідчутне, воно здавалося далеким і недосяжним.

— Зайдімо сюди, прогулюватися зараз холодно.

— Гаразд.

Вони зайшли до кав’ярні «Сан Бернардо» й сіли за столик у глибині зали, одне навпроти одного.

— Що б ви хотіли замовити?

— Гарячої кави.

Коли підійшов офіціант, сеньйор мовив:

— Сеньйориті каву з молоком і тістечко, мені — чорну каву.

Сеньйор витяг пачку сигарет.

— Ви палите?

— Ні, майже ніколи.

— Як це — майже ніколи?

— Тобто дуже рідко, хіба що на Різдво...

Сеньйор не наполягав, запалив сигарету й сховав пачку.

— Отже, сеньйорито, якби моя воля, ви зі своїм нареченим одружилися б уже завтра.

Вікторита подивилася на нього.

— А чого це вам загорілося нас одружити? Яка вам з того користь?

— Жодної, сеньйорито. Мені, як ви розумієте, від того, що ви вийдете заміж чи залишитеся у дівках, ні холодно, ні жарко. Я сказав це лише тому, що уявив, як би вам було приємно взяти шлюб зі своїм нареченим.

— Авжеж, приємно. Чого б я мала брехати?

— От і добре, в розмові пізнаються люди. А для справи, про яку я хотів з вами поговорити, не має жодного значення, заміжня ви чи ні.

Сеньйор кахикнув.

— Ми з вами в громадському місці, довкола нас люди, і між нами цей столик.

Сеньйор злегка торкнувся ногою Вікторитиного коліна.

— Я можу говорити з вами цілком відверто?

— Так. Якщо в цьому не буде нічого такого...

— Коли розмова відверта, сеньйорито, нічого такого бути не може. Те, що я хочу вам сказати, це така справа, на яку можна пристати чи не пристати, ви не берете на себе ніяких зобов’язань.

Дівчина трохи спантеличилася.

— То я можу говорити?

— Так.

Сеньйор вмостився зручніше.

— Що ж, сеньйорито, перейдімо до суті. Принаймні ви переконаєтеся, що я не збираюся вас дурити і називаю речі своїми іменами.

В кав’ярні було повно людей, душно, і Вікторита відкинула трохи назад своє благеньке пальтечко.

— Не знаю, з чого й почати... Ви справили на мене велике враження, сеньйорито.

— Я уявляю, що ви наміряєтеся мені сказати.

— Гадаю, ви помиляєтеся. Не перебивайте мене, за вами буде останнє слово.

— Гаразд, кажіть.

— Отож, як я вже говорив, ви, сеньйорито, справили на мене велике враження — ваша хода, обличчя, ноги, стан, груди...

— Так, розумію, геть усе.

Дівчина посміхнулася — на одну лише мить — і в її усмішці прозирала деяка зверхність.

— Саме так, усе. Тільки не посміхайтеся, я кажу серйозно.

Сеньйор знову торкнувся ногою Вікторитиного коліна і взяв її за руку, причому Вікторита не пручалася, а, потішена, навіть уміло допомогла йому це зробити.

— Присягаюся вам, я це кажу цілком серйозно. Усе у вас мені подобається, я уявляю ваше тіло, пружне й піддатливе водночас, такого ніжного кольору...

Сеньйор стис її руку.

— Я людина не надто заможна, тож багато запропонувати вам не можу...

Сеньйора здивувало, що Вікторита не забирає руки.

— Але й у вас я попрошу небагато.

Сеньйор знову кахикнув.

— Я б хотів побачити вас роздягненою. Лише побачити.

Вікторита стисла сеньйорові руку.

— Я мушу йти, бо вже запізнююсь.

— Правда ваша, але спершу дайте мені відповідь. Я б хотів побачити вас роздягненою, обіцяю не чіпати вас навіть пальцем, не торкатися навіть шлярочки на вашому платті. Завтра я вас зустріну. Я знаю, ви порядна жінка, не якась кокотка... Ось візьміть, прошу вас. Хоч яким буде ваше рішення, візьміть це і купіть собі на згадку якусь дрібничку.