Вулик - Каміло Хосе Села

— Та ні, зовсім не схожа. Не розводь теревені, краще сядь біля мене.

— Зараз.

Дон Обдуліо з портрета дивився на парочку майже суворо.

— Слухай, хто це?

— Звідки мені знати? Лице, як у небіжчика, мабуть, таки небіжчик.

Хуліта продовжувала ходити кімнатою. Можливо, нервова напруга змушувала її тинятися з кутка в куток; утім, інших ознак хвилювання вона не виявляла.

— І хто тепер прикрашає помешкання штучними квітами? Та ще й устромили їх у тирсу, либонь, гадають, що це дуже гарно!

— Можливо.

Хуліта знай собі ходила туди-сюди, і здавалося, ніяка сила не в змозі її спинити.

— Дивись, дивись, це ягнятко однооке! Бідолашне!

І справді, вишитому на одній із диванних подушок ягняткові бракувало одного ока.

Вентура спохмурнів — здавалося, цьому ніколи не буде кінця.

— Ти врешті сядеш?

— Ох, любий, який же ти брутальний!

Подумки ж Хуліта раділа: «Яке ж то щастя підкрадатися до кохання навшпиньках».

Хуліта неабияка артистка, набагато краща, ніж її хлопець.

Вийшовши з кав’ярні, Марухіта Ранеро завертає до булочної — зателефонувати батькові своїх близнюків.

— Я тобі сподобалась?

— Авжеж! Слухай, Марухіто, ти, либонь, збожеволіла!

— Ні, з якого б це дива! Зайшла, щоб ти мене побачив, аби ввечері не було несподіванок і розчарувань.

— Так, так...

— Слухай, а я тобі направду ще подобаюся?

— Навіть дужче, ніж раніше, присягаюсь, хоча й раніше ти мені подобалася.

— Слухай, якби випала нагода, ти б зі мною одружився?

— Жінко...

— Знаєш, дітей у мене з ним не було.

— А він?

— У нього рак, лікар сказав, що його справи кепські.

— Так, так. Слухай!

— Що?

— Ти справді збираєшся купити кав’ярню?

— Якщо ти схочеш, то куплю. Коли він помре і ми одружимося. Хочеш, це буде тобі весільним подарунком?

— Ну, ти даєш!

— Так, голубе, я багато чого навчилася. До того ж я маю гроші й роблю, що мені заманеться. Чоловік залишить мені все; він показував духівницю. Через кілька місяців я й за п’ять мільйонів не дам себе повісити.

— Що?

— Кажу, через кілька місяців я й за п’ять мільйонів не дам себе повісити.

— Так, так.

— Ти носиш у гаманці світлини малюків?

— Ношу.

— А мої?

— Ні, твої — ні. Коли ти вийшла заміж, я їх спалив; подумав — так буде краще.

— Ти такий. Сьогодні вночі я дам тобі нові. Коли ти приблизно прийдеш?

— Коли зачинимося, о пів на другу або за чверть другу.

— Тільки не барися, йди одразу до мене.

— Так.

— Адресу запам’ятав?

— Так. «Кольяденсе», вулиця Магдалени.

— Точно, кімната три.

— Знаю. Слухай, я кладу слухавку, ця свиня йде сюди.

— Бувай. Я тебе цілую, чуєш?

— Чую.

— І не один раз цілую, а мільйон разів...

Булочниця навіть перелякалася. Коли Марухіта Ранеро прощалася та дякувала їй, бідолашна жінка й слова не могла зронити.

Донья Монсеррат вирішила, що їй уже час іти.

— Бувайте, люба Віситасьйон; з вами так приємно балакати, що я просиділа б тут цілий Божий день.

— Дуже дякую.

— Це не лестощі, а чиста правда. Просто сьогодні, сказати по щирості, я не хочу проґавити причащання.

— Ну, коли так!