Вулик - Каміло Хосе Села

насилу стримує сльози, вона чудово розуміє, на що йде. Вікториті вісімнадцять років, але вона добре розвинена, тож на вигляд їй усі двадцять або й двадцять два роки. У неї є хлопець, якого звільнили від військової служби, бо він сухотник; бідолаха не може працювати, цілі дні лежить у ліжку, ні на що не годний, чекаючи, коли до нього після роботи прийде Вікторита.

— Як ти почуваєшся?

— Трохи краще.

Коли матір хлопця виходить зі спальні, Вікторита схиляється над ліжком і цілує його.

— Не цілуй мене, бо заразишся.

— Байдуже, Пако. Хіба тобі не подобається мене цілувати?

— Звісно, подобається.

— А все інше байдуже; заради тебе я готова на все.

Якось Вікторита прийшла дуже бліда та стомлена, і Пако запитав:

— Що з тобою?

— Нічого, просто я думала.

— Про що?

— Думала, що якби ти мав ліки й добре харчувався, то, може б, видужав.

— Можливо, але ж сама знаєш!

— Я можу дістати грошей.

— Ти?

Голос у Вікторити зробився хрипким, мов у п’яної.

— Так, я. Молода жінка, навіть потворна, завжди варта грошей.

— Що ти таке кажеш?

Вікторита була напрочуд спокійна.

— Те, що чуєш. Аби тебе вилікувати, я готова стати коханкою першого-ліпшого багатія.

Пако ледь помітно почервонів, повіки в нього злегка тремтіли. Вікториту дещо вразило, коли Пако відказав:

— Гаразд.

Але в глибині душі Вікторита відчула, що кохає його ще дужче.

У кав’ярні донья Роса вергає громи. Прочуханку, яку вона влаштувала Лопесові за розбиті пляшки з лікером, ще довго згадуватимуть — такі скандали не зчиняються щодня.

— Заспокойтеся, сеньйоро, я заплачу за пляшки.

— Звісно, заплатиш! Не вистачало тільки, щоб я відшкодовувала збитки з власної кишені! Та йдеться не лише про це. А який гармидер зчинився? А відвідувачі як налякались? А їхнє ошелешення, коли все полетіло шкереберть? Га? Хіба за це заплатиш? Хто мені за це заплатить? Тварюко! Ти просто тварюка, червоний мерзотник і нікчема! Авжеж, я сама винна, що не донесла на всіх вас! І я вам ще погана! Де були твої очі? Про яку шльондру мріяв? Ач, козлища! І ти, і всі ви! Нічого довкола себе не бачите!

Пополотнілий Консорсіо Лопес намагається її вгамувати.

— Це нещасний випадок, сеньйоро, я ж не навмисно.

— Ще б пак! Бракувало тільки, щоб ти це скоїв навмисно! Це вже було б занадто! Щоб у моїй кав’ярні, під самісіньким моїм носом, якийсь лайнюк знічев’я розбивав моє добро, бо йому, бач, заманулося! Так ми до краю дійдемо! Я це точно знаю! Та дзуськи! Колись мені таки урветься терпець, і я всіх вас запроторю до буцегарні! Тебе першого, паскуднику! А ще кажете — я погана! Та якби я була така злостива, як ви!..

У самий розпал скандалу, коли всі відвідувачі кав’ярні мовчки слухають верещання господині, до зали входить висока дебела жінка, не дуже молода, але доглянута й досить миловида, вбрана з крикливим шиком. Вона вмощується за столиком якраз навпроти шинкваса. Завваживши її, Лопес зовсім втрачає душевну рівновагу: за десять із лишком років Марухіта перетворилася на розкішну, квітучу, впевнену в собі жінку, що аж пахтить здоров’ям. Побачивши її на вулиці, будь-хто подумав би, що перед ним провінційна багачка, яка вдало вийшла заміж, добре вбирається й досита їсть, звикла верховодити та завжди робити, що їй заманеться.

Марухіта гукає офіціанта.

— Принесіть мені кави.

— З молоком?

— Ні, чорної. Скажіть, хто ця сеньйора, що так репетує?

— Це наша господиня.

— Скажіть їй, нехай підійде сюди, зробить мені таку ласку.

В бідолашного офіціанта тремтить у руках таця.

— Ви хочете, щоб вона підійшла просто зараз?

— Так, нехай підійде, скажіть, що я кличу.

Офіціант дибає до шинкваса, наче йде на плаху.

— Лопесе, одну чорну каву. Перепрошую, сеньйоро.

Донья Роса обертається до нього.

— Чого тобі?

— Мені нічого... вас кличе ота сеньйора.

— Яка?

— Ота з обручкою, що дивиться сюди.