Вулик - Каміло Хосе Села

— Правильно!

— Нехай кожен виконає свій обов’язок! Уперед!

Раптом Селестино відчуває бажання справити потребу.

— Хвилиночку!

Загін здивований. Селестино перевертається, в роті у нього пересохло. Загін робиться розпливчастим, примарним... Селестино Ортис підводиться зі свого матраца, вмикає світло, п’є воду з сифона та йде до вбиральні.

Лаурита вже випила свій пеппермінт. Пабло випив свій віскі. Косматий скрипаль, либонь, і досі, виробляючи драматичні міни, терликає сентиментальні чардаші й віденські вальси.

Пабло та Лаурита тепер самі.

— Ти мене ніколи не кинеш, Пабло?

— Ніколи, Лаурито.

Дівчина щаслива, навіть дуже щаслива. Проте в глибині її душі здіймається невиразна, легка тінь сумніву.

Дівчина повільно роздягається, дивлячись на мужчину сумними очима школярки.

— Справді ніколи?

— Ніколи, от побачиш.

На дівчині біла комбінація з вишитими на ній рожевими квіточками.

— Ти мене дуже любиш?

— Страшенно.

Парочка цілується, стоячи перед дзеркальною шафою. Лауритині груди трохи сплющуються, впираючись мужчині в піджак.

— Мені соромно, Пабло.

— Бідолашна,— сміється той.

На дівчині вузенький бюстгальтер.

— Розстебни отут.

Пабло обціловує їй спину згори вниз.

— Ой!

— Що з тобою?

Лаурита всміхається, схиливши трохи голову.

— Який же ти?

Чоловік знову цілує її в губи.

— Хіба тобі не подобається?

Дівчина відчуває до Пабло безмежну вдячність.

— Ні, Пабло, подобається. Дуже подобається...

Мартін змерз і вирішує пройтися по закладах, розташованих на вулицях Алькантари, Монтеса й на короткій, сповненій таємничості вуличці Лас Насьйонес, де на потрісканих тротуарах ростуть дерева, а вбогі замислені перехожі розважаються тим, що дивляться на людей, які заходять до будинків побачень і виходять звідти, й уявляють, що діється там, усередині, за стінами з темно-червоної цегли.

Це видовище навіть для Мартіна, котрий спостерігає його зсередини, не надто цікаве, але вбити час можна. До того ж, коли переходиш з одного закладу до іншого, тобі перепадає трохи тепла.

І трохи ніжності також. Трапляються дуже симпатичні дівчата з тих, що по три дуро; щоправда, вони не надто вродливі, зате лагідні та привітні, і зазвичай мають дитя в притулку августинців чи єзуїтів, дитя, заради якого докладають неймовірних зусиль, аби воно не виросло скурвим сином, дитя, яке вони час од часу навідують у неділю надвечір, затуливши вуаллю лице без макіяжу. Інші, розкішніші, просто нестерпні зі своїми претензіями та забаганками, мов у тих герцогинь; вони, звісно, гарні на вроду, але лихі й деспотичні, і в них немає дітей. Розкішні повії роблять аборти, а коли це не вдається, душать новонародженого, накриваючи йому голівку подушкою та сідаючи зверху.

Мартін простує в задумі, раз по раз розмовляючи сам із собою.

«Не розумію, як це досі існують двадцятирічні служниці, що працюють за дванадцять дуро».

Мартін згадує Петриту, її тужаве тіло, свіже личко, стрункі ноги й пружні груди, що випинаються під блузкою чи кофтою.

«Чарівне створіння, вона б могла досягти успіху і навіть призбирати грошенят. Втім, поки вона живе пристойно, для неї ж краще. Гірше буде, коли її підчепить якийсь пройдисвіт чи поліцейський. Отоді вона зрозуміє, що доти тільки марнувала час. Ну, та Бог із нею!»

Мартін іде вулицею Ліста, і на розі вулиці генерала Пардиньяса його зупиняють, обшукують і вимагають документи.

Мартіна тягнуть силоміць, його ноги волочаться по бруківці, шаркають об каміння. Це його дуже потішає...

Дон Маріо де ла Вега хоче раніше лягти спати, щоб завтра почуватися бадьорим на той раз, якщо донья Рамона залагодить справу.

Чоловік, який працюватиме у нього за шістнадцять песет, ніякий не свояк тієї дівчини-пакувальниці з друкарні «Майбутнє», що на вулиці Мадера, його брат Пако хворий на скоротечні сухоти.

— Гаразд, хлопче, до завтра.

— Прощавайте, на все добре. До завтра, і нехай помагає вам Господь, я вам щиро вдячний.

— Нема за що, хлопче. Головне, щоб ти добре працював.

— Я старатимусь, сеньйоре.

На холодному нічному вітрі Петрита солодко стогне, вся кров кидається