Вулик - Каміло Хосе Села

— Отже, вам подобається Мадрид?

— Авжеж...

Минає кілька секунд, і дон Пабло каже:

— Це добре!

Донья Пура теж стомилася. Однак молодята, здається, цього не помічають.

Вікторита заходить до молочної, що на вулиці Фуенкарраль, власниця якої донья Рамона Брагадо була колись коханкою того сеньйора, що двічі обіймав посаду заступника міністра фінансів.

— Привіт, Вікторито! Дуже рада тебе бачити!

— Здрастуйте, доньє Рамоно.

Донья Рамона улесливо всміхається.

— Я знала, що моя дівчинка обов’язково прийде!

Вікторита силкується всміхнутися й собі.

— Одразу видно, що ви до таких справ звичні.

— Що ти сказала?

— Та ні, нічого.

— Ох, люба, яка ж ти недовірлива!

Вікторита скидає пальто, верхні ґудзики в неї на блузці розстібнуті, погляд якийсь дивний — чи то благальний, покірливий, чи то жорстокий.

— Ну що, гарна?

— Що це з тобою, люба?

— Нічого, зі мною нічого.

Донья Рамона, не дивлячись на неї, намагається пустити в хід свої навички старої звідниці.

— Ну, гаразд! Ти ж не маленька. Ходи-но сюди, пограєш у карти з моїми племінницями.

Вікторита стоїть мов укопана.

— Ні, доньє Рамоно. Нема коли. Мене чекає мій наречений. Знаєте, мені вже набридло ходити отак околясом, наче віслюк довкола норії[44]. Адже і в ваших, і в моїх інтересах перейти до суті справи. Ви мене розумієте?

— Ні, люба, не розумію.

Волосся у Вікторити розкуйовджене.

— Що ж, скажу ясніше — де той козел?

Донья Рамона приголомшена.

— Що?

— Де цей козел? Не розумієте? Де цей тип?

— Ох, люба, та ти ж просто шльондра!

— Можете вважати мене ким завгодно, мені байдуже. Я повинна переспати з одним мужчиною, щоб купити ліки іншому. Ну, давайте його сюди!

— Але навіщо таке говорити, люба?

Вікторита підвищує голос.

— Бо мені не хочеться говорити інакше, сеньйоро звіднице! Зрозуміло? Не хочеться!

Зачувши крик, до передпокою зазирають племінниці доньї Рамони. За ними витикається пика дона Маріо.

— Що сталося, тітонько?

— Ця невдячна паршивка хотіла мене вдарити!

Вікторита абсолютно спокійна. Люди завжди абсолютно спокійні, коли мають вчинити щось жахливе. Або коли вирішують не чинити цього.

— Слухайте, сеньйоро, я зайду іншим разом, коли буде менше відвідувачів.

Дівчина прочиняє двері й виходить. Не встигає вона дійти до рогу, як її наздоганяє дон Маріо. Він підносить руку до капелюха.

— Вибачте, сеньйорито. Мені здається — облишмо манівці! — що якоюсь мірою я винен у тому, що сталось. Я...

Вікторита перериває його.

— Рада познайомитися! Ось я перед вами! То це ви хотіли зі мною зустрітися? Присягаюся вам, я ніколи не спала ні з ким, крім мого хлопця. І вже три місяці, майже чотири, не знаю мужчини. Я його дуже люблю. Вас я ніколи не покохаю, але якщо ви заплатите, ляжу з вами. Мені вже все набридло. Мого хлопця можуть врятувати гроші. А що я його зраджу, на це мені начхати. Головне, щоб він одужав. Якщо ви допоможете мені його вилікувати, я ваша, аж поки вам не набридну.

Голос дівчини починає тремтіти, вона плаче.

— Вибачте.

Донові Маріо, негідникові, не позбавленому однак сентиментальності, клубок підкочується до горла.

— Заспокойтеся, сеньйорито! Ходімо вип’ємо кави, це піде вам на користь.

У кав’ярні дон Маріо каже Вікториті:

— Я дам тобі грошей, і ти віднесеш їх своєму хлопцеві, але це наша з тобою справа, а він нехай собі думає, що хоче. Згода?

— Так, нехай собі думає, що хоче. А тепер давайте, ведіть мене до