Вулик - Каміло Хосе Села
Покійний чоловік доньї Хуани, дон Гонсало Сисемон, скінчив свої дні в третьорядному борделі, де помер від серцевого нападу. Приятелям довелося вивозити його звідти вночі в таксі, щоб уникнути ускладнень. Доньї Хуані розповіли, буцімто він помер у церкві Ісуса, побудованій на кошти графської родини Мединаселі, й донья Хуана повірила. Щоправда, труп дона Гонсало був без підтяжок, але донья Хуана не входила в подробиці.
— Бідолашний Гонсало! — казала вона.— Бідолашний Гонсало! Єдине, що мене втішає,— це думка, що він полетів прямісінько на небо і йому тепер набагато краще ведеться, ніж оце нам. Бідолашний Гонсало!
Донья Асунсьйон незворушно править своєї про Пакіту.
— А зараз дай Боже, щоб вона завагітніла! Ото було б щастя! Її приятель — дуже шанована всіма людина, не якийсь там злидень, а справжній викладач. Я вже дала обітницю зійти пішки на Серро-де-лос-Анхелес[45], якщо дівчинка завагітніє. Як ви гадаєте, я правильно вчинила? По-моєму, задля щастя дочки будь-якої жертви замало, еге ж? Уявляю, як зраділа Пакіта, коли взнала, що її приятель вільний!
О чверть чи, може, о пів на шосту дон Франсиско повертається додому й розпочинає прийом пацієнтів. У передпокої на нього вже завжди чекають — мовчки, з понурими обличчями — кілька хворих. Донові Франсиско допомагає зять, роботу вони розподіляють між собою.
Дон Франсиско відкрив приватну консультацію, яка щомісяця приносить йому чималий зиск. На чотирьох балконах приміщення, де розташована консультація, красується примітна вивіска: «Інститут Пастера-Коха. Директор і власник доктор Франсиско Роблес. Туберкульоз, легеневі та серцеві захворювання. Рентгенографія. Шкірно-венеричні хвороби, сифіліс. Лікування геморою методом електрокоагуляції. Консультація — 5 песет». Незаможні пацієнти з площі Кеведо, з вулиць Браво, Мурильйо, Сан Бернардо та Фуенкарраль беззастережно вірять у дона Франсиско.
— Учений,— кажуть вони,— справжнісінький учений, дуже уважний і досвідчений лікар.
Зазвичай дон Франсиско уриває їхні дифірамби.
— Самої віри замало, щоб вилікуватися, друже,— каже він лагідно, довірчим тоном,— бездіяльна віра — мертва, вона ні на що не здатна. Треба, щоб ви, зі свого боку, чимось допомагали, ви повинні бути слухняним і терплячим, дуже терплячим, і не припиняти лікування, а ходити сюди і тоді, коли почуватиметеся трохи краще... Почуватися краще не означає вилікуватися зовсім! На жаль, віруси, що спричиняють різні захворювання, такі ж підступні, як зрадники й запроданці!
Дон Франсиско трохи лукавить, він має годувати численну родину.
Коли пацієнти боязко й шанобливо запитують про сульфаміди, дон Франсиско невдоволено їм відраджує. Дон Франсиско з важким серцем стежить за розвитком фармакології.
«Настане день,— думає він,— коли ми, лікарі, будемо просто зайвими: в аптеках висітимуть списки пігулок, і хворі самі виписуватимуть собі рецепти».
Коли, як ми вже казали, пацієнти запитують про антибіотики, дон Франсиско зазвичай відповідає:
— Робіть, як знаєте, але до мене більше не потикайтеся. Я не можу брати на себе відповідальність за здоров’я людини, яка з власної волі отруює собі кров.
Слова дона Франсиско завжди справляють велике враження.
— Ні, ні, я робитиму тільки те, що ви скажете.
В одній із кімнат їхнього помешкання донья Соледад, його дружина, церує шкарпетки, даючи волю уяві — безглуздій, обмеженій, сповненій материнських турбот уяві, політ якої схожий на політ квочки. Донья Соледад дуже нещаслива: все своє життя вона присвятила дітям, а діти чи то не зуміли, чи то не схотіли зробити її щасливою... Їх у неї одинадцятеро, всі живі й майже всі живуть далеко від неї, а дехто збився на манівці. Дві старші дочки, Соледад і П’єдад, давно вже постриглися в черниці, ще коли скинули Прімо де Ріверу[46], а кілька місяців тому затягли до монастиря й одну з менших сестер, Марію Ауксиліадору. Старший із двох синів Франсиско, третій за старшинством, материн мазунчик, тепер служить військовим лікарем у Карабанчелі й іноді ночує вдома. З усіх дочок заміжні лише Ампаро й Асунсьйон. Ампаро — за доном Еміліо Родригесом Рондою, батьковим помічником, Асунсьйон — за доном Фадрике Мендесом, фельдшером у Гвадалахарі, чоловіком працьовитим і спритним, майстром на всі руки, який і укол дитині зробить, і клізму грошовитій бабці поставить, і радіоприймач полагодить, і латку на грілку накладе. Бідолашна Ампаро не має дітей і ніколи вже не матиме; вона завжди нездужає, то в неї те болить, то те; спочатку в неї був викидень, потім почалися усілякі розлади, а скінчилося тим, що довелося видаляти яєчники та викидати все, що їй заважало, а було того всього вочевидь чимало. А от Асунсьйон здоровіша, в неї трійко дітлахів, мов ті три сонечка: Пілар, Фадрике й Сатурніно — старшенька вже ходить до школи, їй виповнилося п’ять років.
Наступна в родині дона Франсиско та доньї Соледад — незаміжня й незугарна Трині, яка назбирала грошенят і відкрила галантерейну крамничку на вулиці Аподаки.
Приміщення там невелике, але чисте й ретельно доглянуте. В маленькій вітрині виставлено мотки шерсті, дитячий одяг і шовкові панчохи, на блакитній вивісці гострокінцевими літерами написано «Трині», а нижче дрібнішими — «Галантерея». Юний поет, котрий мешкає в
