Вулик - Каміло Хосе Села
Хуліта поринула в свої думи, наче й не чує нічого навколо себе, наче витає десь між небом і землею.
— Мамо...
— Що?
— Я повинна зробити тобі одне зізнання.
— Ти? Ой, доню, не сміши мене!
— Ні, мамо, я серйозно кажу — я повинна зробити тобі одне зізнання.
У матері злегка тремтять губи, але щоб це помітити, треба дуже уважно придивитися.
— Говори, доню, говори.
— Так от... Не знаю навіть, чи зважуся.
— Ну ж бо, доню, говори, не край моє серце. Сама знаєш, немарно кажуть, що матір — найкраща подруга, найкраща повірниця дочки.
— Ну, коли так...
— Говори.
— Мамо...
— Що?
Хуліта наважується.
— Знаєш, чого від мене пахне тютюном?
— Чого?
Матір важко дихає, вона розгублена.
— Бо я була поруч із мужчиною, який курив сигару.
Донья Вісі полегшено зітхає. Однак обов’язок велить їй зберігати суворий вигляд.
— Ти?
— Так, я.
— Але...
— Ні, мамо, не бійся. Він дуже добрий.
Лице дівчини робиться мрійливим, точнісінько як у якоїсь поетеси.
— Дуже, дуже добрий.
— І порядний, доню? Бо це головне!
— Так, мамо, і порядний.
Приспаний хробачок сластолюбства, що живе в душах стариків, змушує донью Вісі змінити поводження.
— Ох, доню, не знаю, що й сказати. Благослови тебе Господь...
У Хуліти ледь помітно тремтять вії — ніякий прилад не зафіксував би їхнього руху.
— Дякую, мамо.
...............................................
Наступного дня донья Вісі сидить за шитвом, коли раптом хтось дзвонить у двері.
— Тіко, відчини!
Стара неохайна служниця на ім’я Есколастіка, яку всі задля стислості звуть Тікою, йде відчиняти двері.
— Сеньйоро, рекомендована бандероль.
— Рекомендована бандероль?
— Так.
— Дивно.
Донья Вісі розписується в зошиті листоноші. На конверті позначено: «Сеньйориті Хулії Мойсес, вулиця Гарценбуша, 57, Мадрид».
«Що б це могло бути? Схоже, картон».
Донья Вісі розглядає конверт проти світла, але нічого не бачить.
«Цікаво, що ж там таке! Рекомендована бандероль моїй дівчинці! Дива та й годі!»
Донья Вісі сподівається, що Хуліта невдовзі прийде, і тоді все з’ясується. Донья Вісі повертається до шитва.
«Що б це могло бути?»
Донья Вісі знову бере в руки яскраво-жовтий конверт, трохи більший за звичайний. Роздивляється його зусібіч, мацає.
«Яка ж я дурна! Та це ж фото! Фото моєї дівчинки! Оце швидкість!»
Донья Вісі розпечатує конверт, звідти на шитво випадає фото якогось вусаня.
«Чорт забирай, а це що за один?»
Що більше вона на нього дивиться, що більше крутить фото в руці, то більше дивується.
Вусань на фото звався за життя доном Обдуліо. Але донья Вісі цього не знає, вона взагалі не знає майже нічого про те, що діється в світі.
«Хто цей тип?»
Коли приходить Хуліта, матір спішить до неї.
— Подивись, доню, тобі прислали листа. Я його розпечатала, бо здогадалася, що там фото, і вирішила, що це твоє. Я так хотіла його побачити!
Хуліта кривиться. Хуліта іноді дещо деспотична з матір’ю.
— Де воно?
— Ось. По-моєму, це чийсь жарт.
Хуліта дивиться на фото й полотніє.
— Так, жарт, але дуже кепський.
Матір дедалі менше розуміє, в чому річ.
— Ти
