Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков
— Треба сховати ліхтарики, — шепнув Олесь Ареті. — Інакше здогадаються, куди ми вирушаємо.
Вона кивнула, вийняла ліхтарик і подала йому. Він сховав обидва ліхтарики в кишені куртки.
Німці наказали вишикуватися у дві черги: чоловіки з правого боку, жінки з лівого.
— Підходите по черзі, показуєте аусвайси, квитки і розкриваєте багаж для огляду, — пояснив жандарм.
Запанував рух і шемріт. Жандарми зазирали до кожної торби чи валізи, перебирали руками вміст, потім кивали на двері, і людина могла покинути приміщення. Олесь поклав наплічника на стіл. На відміну від всіх інших торб, які досі були оглянуті, він був напівпорожній. Це викликало подив у жандарма, він покрутив у руках ножика, кинув його назад і зміряв Олеся уважним поглядом. Відтак сказав:
— А що в куртці?
Олесь захвилювався. Рука потягнулася до кишені, а він шукав, що відповісти і не знаходив, щось треба було б пояснити, навіщо аж два ліхтарики. Жандарм спокійно чекав. Раптом озвалася Арета, яка вже пройшла контролю:
— Там нічого нема.
Жандарм подивився на неї з неочікуваною повагою, стенув плечима і кивнув на двері. Олесь згорнув наплічника й вийшов, відчуваючи, як ноги злегка заплітаються і не слухаються. На вулиці він втягнув у себе надвечірнє повітря.
— Ходімо, — підштовхнула його Арета. — Нема чого ґав ловити.
— Що то було? — запитав ошелешено Олесь.
— Нічого особливого. Таке зі мною бувало не раз. Але не варто ризикувати, бо іншого разу може й не вдатися.
Сянок був містом, яке правило за перевалковий пункт для втікачів зі сходу. Там відкрито було кілька таборів для дорослих і один табір для дітей. Усюди кипів рух і вирувало життя.
— Підемо в гори, коли почне сутеніти, — сказала дівчина. — А зараз можемо посидіти в кнайпі.
Це було цілком доречно, після стресу на двірці Олесь потребував перепочинку. Він замовив собі пиво, а дівчина — каву. Їсти там і так не було що. Вони мовчки попивали кожен своє і дивилися у вікно. Черниці вели вулицею дітей у вишиванках.
— Сиротинець, — промовила Арета. — Там є і єврейські діти перебрані за українців.
— Знову талант провидця? — усміхнувся він.
— Це як зблиск світла. На одну мить. Потім усе гасне.
— Сервус, Ольку! — пролунало над головою, Олесь озирнувся і побачив колишнього товариша, з яким разом училися. Він підсів до них, теж замовив пиво і розповів, що минулої ночі перейшов з совєтського боку.
— Якщо ви збираєтеся туди, — сказав він, — то не раджу. Тиждень тому я опинився в околицях Любачева. Німці вже стягнули війська і техніку до кордону. На північ від гір неможливо наблизитися до кордону ближче, як на двадцять кілометрів. Гори — єдине вікно для перебіжчиків. З днини на днину німці підуть у наступ. Краще туди не пхайтеся, бо хтозна, що совєти зачнуть, коли почнеться паніка. Наших арештовують цілими пачками. Всі тюрми у Львові забиті по вінця.
Олесь не знав, чи можна йому довіряти, і відповів, що вони й не збираються вдруге потрапляти в те пекло, але чекають на друзів, з якими умовилися зустрітися в Сяноку. Користуючись нагодою, він запитав, чи чув той щось про його батька.
— Не тільки чув, а й бачив його. Я маю дівчину, яка власне вчора складала в нього залік, а я чекав на неї. Я її намагався намовити тікати зі мною. Та вона вперлася і залишилася, хоча належить до молодіжної ОУН. Принаймні я переконав її виїхати на село. Не знаю, чи послухала.
— Отже, ще вчора з ним нічого не трапилося... — промовив Олесь тихо.
— Ні, кажу ж... А, до речі, — всміхнувся він. — Ось учорашня львівська газета. Там є про наш університет і згадано твого батька.
Він поклав на стіл складену вчетверо газету «Вільна Україна» і попрощався.
Олесь поглянув на Арету, вона всміхнулася.
— Отже, з вашим батьком усе гаразд. Вас просто намагалися змусити увімкнути радіомаяк. Тепер самі переконалися, що на нього чигає небезпека?
Розділ 59
Київ, листопад 2019. Переляканий Бісмарк намагається зрозуміти незрозуміле і, здається, йому це частково вдається
Близько шостої вечора Ріні стало погано. Вона хитнулася, дивно схлипнула і простягнула руку туди, де не було за що вхопитися. Олег встиг вискочити з-за столу, підхопити її і підвести до канапи.
Притримуючи її за спину, він «почув» рукою шалений стукіт її серця.
Уклавши на канапу і накривши ковдрою, зауважив, що її вії тремтять.
— Я зараз викличу швидку! — Сказав, озираючись у пошуках мобільника.
— Не треба, — попросила вона здавленим голосом. — Скоро пройде! Мені треба виспатися... Це втома.
Уже через кілька хвилин вона дійсно провалилася в сон.
Бісмарк нахилився над її обличчям. Йому здалося, що вона добряче схудла, що щоки її запалися, і підборіддя незвично загострилося.
Присунув стілець, на який зазвичай ввечері скидав одяг. Сів. Дістав її безвольну руку з-під ковдри і намацав пульс. Серце вже заспокоїлося і тепер працювало впівсили. Ударів сорок-п’ятдесят на хвилину.
«Це ж ненормально», — подумав він, нарешті побачивши мобілку на письмовому столі.
Набрав «брата» Колю, не дуже розраховуючи, що той відповість, і роздумуючи, з ким би ще порадитися.
— Так, Олеже! Слухаю! — Несподівано пролунав з мобільника голос «брата».
— Ріні погано. Вона знепритомніла. Я її поклав. Зараз спить, але пульс слабкий. Збирався викликати швидку, а вона не захотіла.
— Вона боїться лікарів, — пояснив Коля. — У неї нема температури?
Олег опустив долоню на холодний лоб дівчини.
— Швидше навпаки, — сказав він у телефон.
— Тоді накрий її тепліше, тільки дивись, щоб вона не спітніла. Якщо що, телефонуй мені.
— Та я ж тобі і зателефонував! — розсердився Олег. — Більше ти мені нічого не порадиш?
— Ні! — відповів приречено «брат» Коля. — Я — айтішник, а не лікар. Якби знати, що з нею, можна було б у ґуґла спитати.
— У ґуґла запитати і я можу. Тільки не знаю, що! — буркнув Олег і закінчив розмову, не попрощавшись.
Знайшов у шафі коц. Постелив його поверх ковдри. Прислухався до Ріниного подиху. Він здавався рівним, спокійним, але надто тихим. Приклав долоню до чола. Цей дотик дивним чином заспокоїв його. Здалося, що чоло стало теплішим. Відводячи руку, Олег погладив її волосся.
Хвилювання минало. Тепер Олегові згадалася її розповідь про голодних немовлят і про «дядька Ігоря».
«Несправжній брат Коля вже є, — подумав Бісмарк. — Тепер ще несправжній “дядько” Ігор. Цікава сімейка вимальовується...»
І тут знову він зловив себе на щирому занепокоєнні долею цієї дивної дівчини. Спробував саркастично скривити губи, щоб посміятися над собою хоча б таким чином. Не вийшло. Губи вирівнялися в спокійну усмішку, мовби поза його волею.
Від цього дивного почуття відволік його тільки мізинець, який наче поскаржився, що втомився від важкого золотого персня. Олег зняв перстень з пальця і опустив у шухляду письмового столу. Оживив ноут натисканням кнопки «Enter» і, не особливо замислюючись, вирушив думками до Греції. Відкрив на екрані фотографію археолога Польського на рибальському