Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков
У кутовому міні-маркеті він обережно поцікавився у продавчині про запах пожежі на вулиці.
— А! — відмахнулася вона. — Нічого особливого! Бомжі багаття в підвалі розвели, а там всяке сміття, дерево, комори. Добре, що перекриття бетонні, інакше б увесь будинок згорів. Як на Ігоревській.
— А бомжі? — Запитав Бісмарк.
— А що бомжі? — здивувалася продавчиня. — Втекли, напевно. Вам пельмені? Як зазвичай?
Олег здригнувся, почувши про пельмені.
— Ні, дякую!
Вийшов надвір. Задумався, згадуючи, скільки разів він тут купував для Клейнода пельмені. І скільки разів треба було їх купити, щоб тебе запам’ятала продавчиня?
Порив холодного вітру вдарив в обличчя. Запаху вологого гару тут не відчувалося.
«Може, все ж спробувати спуститися і пройти по підвалу до таємного житла старого?»
А з пам’яті долинув хрускіт багаття, біля якого сиділи два бомжі. У тому ж підвалі і не так давно. Олег згадав, як, підсвічуючи ліхтариком, ішов до комори, переступаючи труби і комунікації. «Так, там було до дідька сміття, — кивнув він. — І дошки... І ящики...»
Табличка «Межигірська, 24» біля синьої брами сусіднього будинку перемкнула його увагу на себе. Він зайшов у браму. Зупинився перед першою сходинкою єдиного сходового прольоту, що відділяв квартиру Клейнода від рівня вулиці.
Очі Бісмарка заокруглилися, втупившись у залізні, пофарбовані у смоляний колір двері. Минулого разу вхід зачиняли хисткі дерев’яні двері. Умовно зачиняли. Нові двері замикали помешкання безумовно. Три нових замки, один над другим на рівній відстані, свідчили про те, що ситуація кардинально змінилася. Руїна стала фортецею.
Олег пошукав очима дзвінок, але не знайшов.
— Отже, після пожежі він повернувся сюди, — здогадався.
Постукав. Прислухався.
— Хто там? — Запитав приглушений, хрипкий голос.
— Це я, Олег!
— Справді Олег? — уточнив голос.
— Так!
Тричі крутнулися ключі в замках. Двері прочинилися і в їх отворі Бісмарк побачив начебто знайоме обличчя. Але не обличчя старого Клейнода.
— А-а! — кивнув чоловік, який відмикав двері. — Заходь!
Знайомий запах квартири — запах теплої вогкості — немов заспокоїв Бісмарка. Підпухле і побите життям обличчя чоловіка, за яким він тепер ішов до вітальні, викликало довіру, але губилося в пам’яті. Звідки він його знає? Де вони зустрічалися?
— Сідай! — чоловік указав на крісло, в якому зазвичай сидів Клейнод.
— А господар де? — Озирнувся на всі боки Бісмарк. — Не вдома?
— Удома, — чоловік упевнено і сумно кивнув. — Удома! Там! — Він показав поглядом на стелю. — Рано чи пізно всі там будемо.
Олег звалився в крісло. Обличчя зблідло. Думки повернулися до запаху загашеної пожежі.
— Підпалили, суки! — Якось буденно доповнив свою думку чоловік, дивлячись на гостя. — Я не бачив, я тут був... Старенька з будинку навпроти, у неї безсоння, казала, що бачила, як уночі з двору вибігли двоє, сіли в машину і поїхали. А через годину пожежні машини всю вулицю розбудили. В арку заїхати не змогли, вона вузька. Просто на вулиці шланги розмотували...
— А він справді був там? — вирішив уточнити Бісмарк. — Той кивнув. — А чому ви були тут? І взагалі, чому ви тут? — Гість утупився в набрякле обличчя незнайомця, який сидів у кріслі навпроти, в тому самому кріслі, в якому зазвичай сидів Бісмарк.
— Ігор Віталійович мені довіряв, — відповів чоловік. — І квартиру цю, — він обвів поглядом стіни. — На мене переписав... З умовою...
— З якою умовою?
— Що я виконаю всі його доручення...
— І що ж він вам доручив? — в Олеговому голосі прозвучало роздратування, чоловік напружився.
— Різні...
— Звідки я вас знаю? — запитав гість.
— З підвалу. Багаття пам’ятаєте? Ви якраз запитували, як пройти до Ігоря Віталійовича.
— У підвалі?! — Бісмарк кивнув, згадавши цей момент з недавнього минулого. І тут його вразив сумнів, не прочитати який на його обличчі міг тільки сліпий. — Ви хочете сказати, що старий перед смертю переписав квартиру на вас, на бездомного? І після цього його спалили невідомі?
— А ви що, думаєте, я його підпалив? — чоловік подивився на Олега, як на божевільного. — Я ж вам сказав, що Ігор Віталійович мені довіряв. Навіть більше, ніж вам.
Він піднявся, підійшов до шафи і зник у вузькому отворі, що вів до таємної кімнатки.
В помешканні стало тихо. Бісмарк прислухався. Знову рипнули дверцята. Чоловік сів у крісло і мовчки простягнув Олегові довгий коричневий конверт.
— Що там? — запитав Бісмарк.
— Тисяча євро. На Грецію. Там від нього вам і лист.
Вражений, Олег розкрив конверт, заглянув усередину і витягнув складений учетверо аркуш паперу, що був поруч з банкнотами по сто євро.
«Олеже! Я попросив Вадима передати тобі цей лист, якщо ти прийдеш поцікавитися моїми справами. Якщо ти зараз читаєш його, отже ти прийшов і в курсі моїх справ. Ти мені казав, що хотів поїхати до Греції, але тобі не вистачає тисячі євро. Вони повинні лежати в конверті. Сподіваюся, в Греції ти про мене згадаєш незлим, тихим словом. І подякуєш! А я тобі дякую за пельмені і увагу. Сподіваюся, тобі вдасться написати цю книгу з історії української археології. Ця історія може виявитися захопливішою, ніж пригодницькі романи Жюля Верна!
На дні конверта ти ще знайдеш трошки порошку, який ти мені приносив. Мені він більше не потрібен. Відчуваю себе чудово, але моє життя більше не залежить від мого здоров’я. Київські князі ніколи не вмирали від хвороб. Вони вмирали від ножів і отрут. Передай від мене Вадиму привіт. Йому буде приємно. Він так хотів, щоб йому вірили, не зважаючи на всі його життєві негаразди. До речі, я знімаю з тебе клятву з приводу відкривання посилки. Якщо відчуєш, що настала пора її відкрити — відкривай! Все це більше не має жодного значення. Принаймні для мене. Бажаю тобі довгого і здорового життя! Обійняв би, як сина! Ігор Віталійович Клейнод».
Дочитавши, Олег підняв очі на колишнього бездомного.
— Вам привіт! — Сказав.
— Від кого? — здивувався той.
— Від Ігоря Віталійовича.
Розділ 62
Львів, червень 1941. Щира розмова в кнайпі Сальомона розставляє крапки над деякими «і»
Богдан Курилас того дня прийняв останні іспити в заочників, більшість з яких прибули зі сходу, вони пишалися своїм пролетарським походженням і на професорів дивилися, як на кляту буржуазію. З ними доводилося поводитися дуже обережно, вони часто перебивали й намагалися щось уточнити, але так, аби викладач заплутався і спалився. Серед них були вже фахові провокатори, яким і на думку не спадало вчитися, зате будь-що намагалися заманити викладача на слизьке. Дехто з них старанно нотував слова викладача.
Професор, проходячи коридором, думав про те, що цього літа варто кудись утекти якнайдалі зі Львова. Можливо, в Карпати. Його наздогнав Маркович
— Бодю, ти читав? — він показав кутик газети, що стирчав йому з кишені.
— Читав. І що?
«Вільна Україна» саме опублікувала наклепницьку статтю на викладачів університету, приписуючи їм безліч гріхів, звинувачуючи в українському буржуазному націоналізмі й несприйнятті марксистсько-ленінської ідеології.
— Ти такий спокійний? —