Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков

Андрій КУРКОВ

УЛЮБЛЕНА ПІСНЯ КОСМОПОЛІТА

Роман

— Здається, я чула вибух… Саме перед заходом сонця.

— Напевне — луна, — сказав він, відірвавши погляд від списаного дрібним почерком аркуша паперу. — Якийсь обвал у горах… Принеси лікеру!

— Ти дописав! — здогадалася вона і тут же радісно запропонувала: — Може, тоді краще «Шампанського»?!

— Ні, — промовив він. — Сьогодні не можна святкувати. Місяць у повні! Сьогодні можна лише напитися.

Він зсунув щойно закінчений рукопис на край червоного пластмасового столика і, обернувшись до моря, запалив.

— Він однаково не зміг би тут жити… — шепотіли його губи.

А з неба на терасу лилося жовте місячне світло, і десь далеко вив вовк.

(Епіграф замість епілогу)

Це було прегарне місто. Єдине у своєму роді. Двома величними горами воно було притиснуте до теплого південного моря. Вигадливі будиночки, готелі, магазини починалися за десять кроків від лінії прибою і здіймалися на тисячу метрів угору.

Якось я заліз доволі височенько і звідти близько години милувався неймовірним казковим краєвидом — ці будиночки, як звірятка, що прийшли до водопою, терпляче стояли один за одним, заздрісно задивляючись на кораблі, катери й навіть дрібні рибальські човни. Яскраво світило сонце, і земля під його промінням покірливо випаровувала солонувату приморську вологу. Був ранок, і волога, випаровуючись, перетворювала повітря у перламутрове скло. На моїх очах присадкуваті одноповерхові будиночки важко зітхали вапняковими боками і спросоння сліпали вузькими вікнами. Кипариси потягувалися та підрівнювали своє гілля. А люди, що повиходили на вулиці, видавалися неквапливими птахами, що знехотя пливли за повітряною течією.

Це було чудове місто. Немилосердне життя ганяло мене по десятках міст, по бундючно насуплених столицях великих держав, по спустошених і квітучих селах, рівнинах й узгір’ях, та всі ці митарства, під час яких мені кілька разів доводилось змінювати військові однострої, залишаються купою зіжмаканих вражень на одній шальці терезів. А на другій — у сяйві південного сонця, облямоване намистом гір і пронизливою синявою моря, лежить це місто, єдине зустрінуте мною МИРНЕ місто. Місто, яке звільнило мене від того, що видавалося мені неминучістю, — від необхідності довічно й посмертно належати тій землі, якою ти йдеш.

У цьому місті я почав потихеньку вибавлятися від єдиної своєї недуги — вродженого абсурду мого життя. Цю хворобу я успадкував, і, на мою думку, маю право винуватити її в усьому, що коїлося зі мною. Цей абсурд розпочався незадовго до моєї появи. Розпочався він із випадкової зустрічі моєї майбутньої матері — палестинки за народженням, і батька — польського контрреволюціонера, засланого у Сибір. Вони були разом кілька днів. Потім Адель, так звали мою матір, узяла в Мечислава, мого батька, адресу його рідних і якимось дивом добралася до Польщі, де й породила мене. Провівши у Польщі цілий рік, вона справно годувала мене грудьми, проте якось спакувала речі і, залишивши мене, поїхала. Пізніше мої польські родичі пояснили мені, що вона поїхала битися з євреями, котрі 1948 року з благословення Сталіна створили свою суверенну державу на палестинській землі. Більше я не бачив своєї матері. А батька пам’ятаю тільки з фотографій, які показувала мені бабуся. Ми саме тоді виїжджали в Америку, і бабуся переглядала сімейні фотоальбоми, вирішуючи, які знімки брати, а які викидати. Вона дуже поспішала виїхати, передбачаючи, які у недалекому майбутньому вишикуються черги перед посольствами розвинутих країн. Щоправда, бабуся зізнавалася потім, що ми поквапилися. Можна було пожити в Польщі ще років п’ять-шість, але, як кажуть у місцях батькового заслання, «після бійки кулаками не махають».

В Америці я здобув достатню освіту, аби мати про все власну думку. З Америкою ж пов’язана моя перша і, дякувати Богові, остання велика омана про суть патріотизму. Піддавшись на «патріотичні» відозви, я опинився в першому ешелоні обмеженого контингенту американських військ у В’єтнамі. Пливучи океаном, ми співали прекрасні, бравурні пісні. Почувалися героями-конкістадорами. Ми пливли захищати гарних в’єтнамців від поганих в’єтнамців. Але ж ми не знали, що зовні гарні в’єтнамці нічим не відрізняються від поганих, як не відрізняються зовні й гарні американці від поганих американців. Прозріння прийшло до мене, проте спершу я вбив кількох «поганих» в’єтнамців, котрі уколошкали мого приятеля. Заледве я тоді позбувся первісної бацили помсти, що вразила мене.

Так я розлюбив Америку. Я пішов до «поганих» в’єтнамців. Я запропонував їм свою допомогу. Хотів навчати їх англійської, польської мов. Але вони просили мене навчити їх перемагати американців. Так я розчарувався і в них.

Опинившись між двома воюючими сторонами, я був третьою невоюючою і цим, мабуть, добряче дратував обидві сторони. Обидві сторони оголосили нагороду за мою голову, котра в даному випадку ніякої стратегічної чи іншої цінності не мала, тим більше, що жодних секретів я не знав. І я втік, ховаючись від усіх озброєних людей.

Я тікав кілька років. Тікав у напрямі Близького Сходу. Дорогою мені шість разів пропонували участь у військових діях за «справедливу справу». У п’яти випадках відмовитися було неможливо, відмова була рівнозначна самогубству. І я знову одягав якусь військову форму, отримував якусь зброю і вкотре чекав слушної миті, щоб дезертирувати з невідомої мені армії. Якось я забув скинути форму і кілька днів пробирався руслом висохлої річки, поки не дістався до маленького поселення. Я постукав у першу-ліпшу вальковану хижу, хотів попросити води. Арабка, котра відчинила двері, так заверещала побачивши мене, що в наступні дві хвилини за моєю спиною зібралося все сільце. Вони радісно шваркотали, показуючи на мене пальцями і щось розповідаючи своїм дітям. Потім вони почали мене обдаровувати перепічками й урюком. Дійшло до того, що мене на руках віднесли до найвищої хижі, де й залишили на ніч. Проте пізно вночі, коли я бачив один із наймирніших своїх снів, ці самі люди розторсали мене, мигами показавши, що мені треба негайно тікати. Коли я у пітьмі з хлопчаком-провідником виходив із сільця, до моїх вух долинув гул танків, що підходили з іншого боку. Хлопчак довів мене до річища висохлої річки і благально зазирнув мені в очі, одночасно схопившись своїм рученям за автомат. Я зрозумів його прохання і зняв авто мат із плеча. Пройшовши кілометрів п’ять, я почув стрілянину з боку покинутого мною села. Пізніше я зметикував, що причиною радощів місцевих жителів була не знята вчасно військова форма. Після цього я почав уважніше ставитися до делікатного питання самовільного відходу з лав невідомих мені армій.

Та хай там як, але згодом я опинився на батьківщині моєї матері, де мені тут