Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков

— Так, — погодився я.

«Балерина» усміхнулася. І навіть посмішка тої миті в неї була інша.

— У вас, мабуть, дуже незвичайне ім’я?! — звернувся я до неї.

Її погляд торкнувся моїх очей. Відразу здалося, що в кафе стало гаряче.

— Ні, — сказала вона. — Цілком звичайне — Ірина.

— Російське?!

— Ні, — вона похитала головою. — Ім’я не може належати одній нації.

Цікаво, а я завжди гадав, що лише дуже розумні чоловіки і найгарніші жінки є власністю усього людства, а не якоїсь нації. Може, справді гарні імена теж входять до цього списку.

— Ви можете зі мною не погоджуватися! — промовила Ірина.

— Ні, я дуже хочу погодитися з вами, — я дивився їй в обличчя і звикав до її погляду.

Погляд зелених очей у якісь миті ставав дуже твердим і сильним, витримати його було нелегко, особливо тоді, коли в ньому не світилися іскринки усмішки.

Ми розмовляли. Моя рука час від часу машинально рухала поверхнею столика порожню кавову чашку на блюдці. Її пальці іноді торкалися ніжки широкого бокала, теж порожнього, зі слідами з’їдених збитих вершків і без слідів губної помади. Чому я звернув на це увагу?! Напевно, моє дитинство в Америці бачило в різних бістро та кафе силу-силенну чашечок і склянок з цими червоними відбитками жінок, і це завжди змушувало мене з побоюванням і сторожкістю ставитися до слабкої статі. Тої миті я спіймав себе на радісному відчутті полегкості через те, що Ірина не залишала червоний слід на краєчку бокала. Не все можна пояснити, особливо, коли воно пов’язане з дитинством і тодішнім сприйняттям барвистого світу, який має звичку тьмянішати з літами, прожитими людиною.

— Я відчувала, що ми з ним більше не побачимося, — розповідала Ірина історію свого життя. — Хоча він так обіцяв повернутися… Він запевно робив усе, що міг, але я майже впевнена, що серед живих його немає…

Я, здається, навіть не помітив, як наша бесіда стала настільки довірливою та щирою. Тепер я знав про Ірину значно більше, ніж вона знала про мене. Ймовірно, тому, що вона довго мовчала й ніхто не пропонував їй можливості виговоритися. Її перебування в місті не було випадковим. Сюди вона приїхала вслід за своїм героєм, і ті двадцять днів, котрі вони провели разом, вартували, за її розповідями, двох життів, прожитих нарізно. Але потім він відбув у свою армію, пообіцявши якомога швидше повернутися в місто. Ірина залишилася його чекати, добровільно взявши на себе цю роботу в кафе. Потім вона чула, що армія, в якій служив її Крістоф, потрапила в оточення і багато хто загинув. І те, що вже кілька місяців у місто не прибували на відпочинок герої з цієї армії, підтверджувало найгірші побоювання. Я не відчув з її розповіді, що вона досі чекає Крістофа. Але, зрозумівши, як сильно вона чекала на нього, я позаздрив хлопцеві попри те, що його, може, вже не носить земля на своїх просторах.

— Я зварю вам ще кави, — піднявшись, сказала вона і вже зовсім іншою, вільною ходою пішла вглиб порожнього кафе.

Я сидів за столиком, намагаючись зрозуміти, чому людина так швидко може змінити в собі майже все: і голос, і погляд, і ходу. Мабуть, та хода, за яку я прозвав дівчину з кафе «балериною», належала офіціантці, а присівши за мій столик, дівчина відразу стала Іриною і, як я потім дізнався, Ірина говорила іншим голосом та іншими інтонаціями, вона була іншою людиною, людиною, котра, напевно, сподобалася мені навіть більше за «балерину», але, якщо, думаючи про «балерину», я не ставав задумливим та серйозним — у мені виникала легкість вільного життя і з цією легкістю я хотів привабити у вільне ширяння над цим світом відчуттів та емоцій симпатичне дівчисько легкої вдачі, то вже думаючи про Ірину, я розумів, наскільки я важчий за повітря і слабший за вітри, які могли б підкоритися її зеленоокому погляду.

— Ну ось, — вона поставила чашки на стіл і присіла. — А твій друг так і не прийшов?!

Вона сказала «твій»! Це мене більше, ніж вразило. Але, з іншого боку, я знав тепер про її життя стільки, скільки може про нього знати лише людина, з якою вона давно на «ти». І це теж треба прийняти спокійно. Тут недоречні ані американська емоційність, ані північна стриманість, ані східна солодкувата усмішливість, за якою, як на задвірках східних базарів, криється тільки сипучий пісок.

— Може, він або я щось переплутав?! — припустив я, не бажаючи зізнатися в тому, що згадування друга було простим дитячим обманом.

І раптом у кафе ввійшов Вацлав. Побачивши нас, він навпростець попрямував до столика. Ірина спурхнула зі стільця і застигла.

— Каву і що-небудь ще! — замовив, сідаючи на щойно звільнений стілець, мій друг.

Ірина кивнула і легко, тією самою балетною ходою пішла.

Я дивився на Вацлава і ледве стримував себе від того, щоб не сказати йому яку-не-будь дурість. До чого все-таки добре вміти себе хоча б інколи стримувати.

— Привіт, старий! — радісно вигукнув Вацлав, втупившись мені у вічі. — Ти, здається, в польоті?!

Я кивнув.

Вулицею за стінкою кафе пройшли люди, і цей їхній рух неначе розбудив мене, повернув на землю.

У кафе зайшло трійко чоловіків, серед них був портьє з мого готелю. Він привітно кивнув мені. Всілися вони в іншому куті залу.

«Балерина» принесла Вацлаву каву з тістечком і пурхнула туди, до нових відвідувачів.

— Ти чого посумнішав? — запитав Вацлав здивовано.

Я подивився на нього, дружньо усміхаючись. Усе ж таки він непоганий хлопець. Простий і незлостивий, до всіх доброзичливий. Що він мене запитав? А, він запитав: «Ти посумнішав»?

Я кивнув.

Він подивився на мене трохи спантеличено. Вірогідно, я спізнився з кивком. Гаразд.

У кафе ми просиділи ще з півгодини. Упродовж цього часу відвідувачів побільшало. «Балерина» пурхала між столиками. Вона була вже зовсім не схожа на ту Ірину, з якою я познайомився. Один раз за цей час вона підійшла й до нас, але ми більше нічого не замовляли, а невдовзі потому вийшли надвір і пішли догори, туди, де як я дізнався, знаходилося старе мусульманське кладовище. Щоб дістатися до нього, слід було піднятися на самісіньку вершину одного передгір’я, але погода сприяла нам — безхмарне небо заспокоювало очі, а сонце гріло розмірено, не намагаючись випалити траву чи засліпити всіх, хто дивився вгору.

Вже покидаючи горішню частину міста, я звернув увагу на двоповерховий особняк із широкою