Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков
У місті стояла нестерпна спека.
— Хочу морозива! — твердо, наче вимагаючи хліба, вимовив мій друг. А я поглянув угору, туди, звідки ми спустилися. Давній цвинтар розгледіти звідси було неможливо. Звичайна вершина звичайного передгір’я. Важко було б навіть уявити собі, що там є невеличка полога площадка і що на ній росте така-сяка трава. І стоять, напівстоять, напівлежать і просто перекинуті навзнак надмогильні камені зі словами, які давніші від доброї половини нинішніх великих держав.
— Ходімо до твоєї подружки в кафе! — скомандував Вацлав.
Перші кроки я зробив, усе ще дивлячись угору. І наткнувся на Вацлава, котрий подивився на мене, дивно примружившись.
— Високогірна хвороба? — іронічно запитав він. — Чи так сподобався песик власниці, котра засмагала на терасі?!
Я знизав плечима.
У кафе було багато людей, але Ірини не було. Замість неї розносила каву вже знайома мені байдужа пані років тридцяти. Ми з Вацлавом перезирнулися і мовчки вийшли надвір. Потупцяли вниз, до набережної.
Пройшли повз невеличкий спортивний майданчик, на якому герої армій Іраку та Ірану грали у волейбол. Я позаздрив їм: вони, здавалося, взагалі ніколи ні про що не думають і не хвилюються. Мені б отакого Аллаха!
— Гей!!! — прокричав нам у спину хтось.
Я озирнувся першим і побачив Айвена, який махав рукою зі спортивного майданчика. Як це я тільки не помітив його серед арабів?!
— Ви де пропадаєте?! — запитував він, а решта гравців терпляче чекали, кинувши м’яч на землю.
Вацлав показав рукою на гори.
Айвен з розумінням кивнув і прокричав: «До завтра!»
Наступного дня, коли спала денна спека, я викарабкувався сам-один уже знайомою стежкою. На ходу я замислювався про те, що вабило мене вгору: бажання дізнатися про можливу довічну свободу, пов’язану з перетворенням у мешканця цього міста? Чи бажання знову дивитися вниз і набирати повні легені охолодженого та щедро присмаченого киснем гірського повітря? Або ж бажання спинитися на півдороги, щоб оглянутись на терасу гарного особняка, що височів над містом, над морем, і, як здавалося, навіть наді мною. Це може видатися смішним, але я наче відчував усередині себе присутність вимуштруваного солдата, для якого саме в цьому домі містився штаб і який постійно перебував в очікуванні наказу, в пристрасному очікуванні наказу. І не надійди цей наказ — солдат утратить себе, відчує себе непотрібним і розчиниться; я не знаю, як розчиниться — чи в повітрі, чи в морі, але я передчуваю, що з ним трапиться щось жахливе, щось таке, що висмикне його з цього життя та перетворить його у порожнечу. І було мені соромно і за себе, і за цього солдата, що раптом прокинувся в мені, в чоловікові, справжнє військове звання якого — дезертир, а улюблений прапор — білий. Було соромно, та цей сором не тиснув на совість, не заставляв уповільнити крок, і я сам дивувався з тієї легкості, з якою я пробирався вгору звивистою свавільною стежкою. Ось уже з’явилася тераса, але за червоним столом, що стояв посередині, знову спиною до мене сидить чоловік і щось пише. Хто він? Хто вона, та, котрої зараз тут немає? Де вона?! Напевно, неквапно йде вздовж набережної зі своїм собачкою. Боже мій, яка класика! Дама з собачкою! Обличчя вічності, мигдалеві очі, тонкі риси балерини минулого сторіччя! Що за мана: я ніколи не любив балет, але тут, немовби більше ні з чим порівняти ходу та обличчя. Легкість, грація, Греція… і балет… Будь проклятий той чоловік, який пише щось, сидячи до мене спиною! Я ніколи не бачив його обличчя, та й не хочу. Він мені не потрібен, він мені більше, ніж не потрібен. Я боюся, що саме він виявиться завадою навіть для вигаданого мною самим знайомства з дівчиною, котра вміє так швидко та легко розчинятися в перламутровому гарячому повітрі цього міста. Я не зичу цьому чоловікові добра. Й тут же сам на себе злюся за це дурне почуття, за цю первісну ревність, на яку я ні права, ні розуму не маю. Господи, я заплющу очі, а ти виведи мене вгору, до давнього цвинтаря, де в мене з’являється воістину нормальний вибір: дивитися вниз чи слухати тих, хто прийде туди.
Я не заплющив очі. Бо не відчув руки Господа. Я сам дивився собі під ноги й так підіймався, поки не зупинився, побачивши перед собою надмогильні плити у страдницьких позах.
На старовинному мусульманському цвинтарі поки нікого немає. Тут тихо і тільки дзвінко дзижчать цикади, дзвінко, але не голосно. Вони неначе намагаються прикрасити тишу. Повільний вітер, піднімаючись від моря, несе з собою солонуватий присмак. Я дихаю цим вітром, і ось уже приємна солоність відчувається на язиці. Сонце сьогодні добріше, ніж зазвичай. Можливо, тому, що час хилиться до вечора й інерція сонячної енергії вже слабка, а проміння охолоджене повільним вітром, що несе розпилене в повітрі море.
Як, мабуть, дико для цих каменів відчувати, якщо вони можуть, присутність людини в лантухуватій футболці, на котрій зображено п’ять кілець і щось написано. Як, мабуть, обтяжливо для них, посланців вічності, що несуть на собі арабські «в’язані» слова, бачити тут мене, живого, котрий носить на собі «кирилицю» чужої країни, кирилицю, позбавлену і будь-якого значення, і сенсу. Я ладен вибачитися перед ними за те, що я тут, за те, що я живий і ще не став таким ось каменем, який успадкує моє ім’я, аби поніс він це ім’я через століття в ілюзорну «вічну пам’ять» незнайомим, не потребуючим пам’яті про мене нащадкам. Я ладен вибачитися, я навіть ладен стати навколішки, але цей жест уже більше стосується міста. Це перед ним я ладен стати навколішки й подякувати йому за все, що воно зробило для мене, і попросити його не проганяти мене, залишити мене тут навічно, і навіть пообіцяти йому, що ніколи більше не покину я його кордонів, і навіть на цю гору більше не залізу, і, плаваючи в морі, триматимусь, нехай ногами, але за берег, за дно, аби не змогли ніякі підводні течії віднести мене від цього міста, від набережної, від вапнякових стін будиночків, щоб не змогли вони позбавити місто мене, а мене — життя.
Але виникають
