Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков
Зайшовши на територію ботанічного саду, я побачив перед собою багато колись акуратних доріжок, вузеньких і звивистих, які обминали колишні клумби й місця росту рідкісних видів рослин. Я пішов тою, що вела вниз, до моря.
Стежка ніби водила мене за ніс, крутилася то в один, то в інший бік, і якоїсь миті мені навіть здалося, що вона закручується немов спіраллю, змушуючи мене ходити дедалі вужчими колами, проте таке враження виникло чи то від утоми, чи то від вина, випитого в компанії з генералом. Коли голова справді запаморочилася, я зупинився, дивлячись собі під ноги, почекав поки запаморочення пройде, а тільки потім роззирнувся навкруги. І казка виникла в просторах, що мене обступили: із землі випиналися химерні камені; заповзши на них, цвіли кактуси, цвіли вони неймовірно рясно, і в багатьох із них розміри квітів були такі, що закривали повністю тіла цих колючих потвор, а трохи вище звивалися догори стовбурами кущів і дерев пишні африканські сукуленти, товсте листя яких, опавши, тут же вкоренилося й дало нові безкінечні пагони, і вже здавалося, що це зелене воїнство атакує небо і не втекти небу нікуди; навіть низькі хмари, якщо прожене їх з моря вітер, не врятують батьківщину зірок і місяця від зелені, яка настирливо рветься вгору. А там, серед міцного гілля високих дерев, назви котрих були мені невідомі, серед ліанистих паразитів, які обплели це гілля, розтуляли свої агресивно прекрасні пащі різнобарвні орхідеї. Я відчув себе в Африці, і захват мій змішався з щирою цікавістю. Я розглядав широко розплющеними, трохи п’яними очима зелений світ, що розкрився переді мною, і вже легко уявляв собі ту чи іншу рослину в горщику, що стоїть на підвіконні мого готельного номера, а потім навіть — на численних підвіконнях і терасі мого особняка, — це коли я вже стану постійним мешканцем міста. Я знову ставав вільнішим, хоча не так давно вірив, що вже вільнішою людина бути не може. Проте, мабуть, немає меж у відчуття свободи, і — лишень забажай, лишень попроси мене — їй-богу, зроблю два стрибки для розгону і, розпростерши руки, немов крила, злину понад цим занедбаним світом, який відмовився від своїх природних цінностей, від пам’яток давнини, від пам’яті великих і малих націй. І злинувши над ним, зачаївши подих, відшукуватиму очима своє щастя, своє місце в цьому світі, місто, що прихистило мене, терасу гарного особняка на схилі гори, що спускалась до моря. А потім, уже знайшовши все це й надивившись удосталь, опущусь на бруківку біля кафе зі скляною стінкою і, зайшовши й присівши на своє (обов’язково завжди своє!) місце за столиком, чекатиму приходу Ірини, яка нестиме мені каву зі збитими вершками, бадьорість і ясність думки, і даруватиме навіть те, чого я не заслуговую!..
Так, коктейль з занедбаного ботсаду й виноградного вина був чудовий, такої легкості я в собі не відчував уже давно.
І, неквапно йдучи далі тією ж доріжкою, упивався вишуканістю та досконалістю світу, який ріс довкола.
І знову я подумав про гімн, але зараз ця думка видалася мені такою дріб’язковою, такою незначною на тлі іскристої флори, що якось само собою пішло на цей день із моєї голови слово «гімн», звільнивши мене від роздумів і шукань.
В одному місці я присів навпочіпки і запримітив поміж зелені дерев’яні таблички з вічною латиною імен і прізвищ цього саду. Я сам собі проказав ці імена й згадав слова Ірини про це, що гарні імена не можуть належати одній нації. Ці імена дійсно належали всьому світові, і це підтвердило правоту моєї «балерини». Я навіть придивився до інших табличок, внутрішньо готуючись побачити на одній із них виписане латинськими літерами ім’я ІРИНА, чи ІРИНІЯ, та імена рослин були довші й барочніші, серед них красувалися Артензії, Астрофітуми, Еуфорбії.
Барви, звуки, що обступили мене в цьому місці, були зовсім земними, але так це не скидалося на те, що зустрічав мій погляд упродовж усього попереднього життя, це було інше, неначе є і було дві землі: одна власне ЗЕМЛЯ, а інша — місце проживання ГОМО САПІЄНС, місце, яке заслужив цей вид, стільки ж талановитий, настільки й порочний.
Ідучи далі, раз по раз зупиняючись, дихаючи ароматами орхідей та екзотичних смол, я наблизився до покажчика, який наполегливо радив повернути ліворуч і піти уздовж іншої стежки. На жаль, напис, що колись прикрашав покажчик, зник. Можливо, якби я зміг прочитати цей напис, моя цікавість до вказаного напрямку була б невеликою. Та іржа поверх уже невидимого слова створювала таємницю, загадку, а йти мені було легко, спішити я не спішив, і ось так, навіть не замислюючись, я став на рекомендовану мені мовчазним покажчиком стежку й подерся вгору.
Стежка, втім, не тільки підіймалася, а й приспускалася до моря. Йшла вона приблизно на одному рівні, коливаючись у межах десяти метрів. І привела мене до великого щита перед відчиненою навіки залізною брамою. На щиті було щось намальоване. За вцілілими лініями я зміг визначити, що колись там була зображена тварина, але вгадати — яка саме тварина намальована, — виявилося над мою здогадливість.
Увійшовши у браму, я уткнувся носом в іржавий бар’єр, над яким монументально і, щонайцікавіше, зовсім без іржі, пишався напис англійською мовою: «Тварин не годувати!»
Я підійшов ближче й зазирнув крізь іржаву сітку всередину вольєра. Було зовсім нерозумно сподіватися побачити тут тварин занедбаного зоосаду. Тим більше, що хтось просив їх «не годувати», хтось, хто дійсно не годував їх уже багато років. Та очі мої відшукали колишнього мешканця цього вольєра — великий білий скелет, на якому де-не-де ще трималися шматочки пергаментної шкіри з жмутками шерсті, лежав у правому дальньому куті. Я інстинктивно внюхався в повітря цього місця, будучи напоготові зробити крок назад, якщо відчую відразливий дух гниття, проте повітря було таке саме й навіть видалося мені трохи солодшим, аніж серед орхідей.
Повільно бредучи вздовж вольєрів, що нескінченно змінювали один одного, я відшукував очима білі кістки колишніх мешканців, і тут же йшов далі. Дивне відчуття з’явилося в мені, змінивши радість від перебування в ботсаду. Відчуття-здогад про те, що чоловік, котрий придумав концтабори і табори для інтернованих осіб, був великим любителем тварин і дуже частим відвідувачем звіринців. Може, він любив і людей, може, він любив і людей не менше за тварин. І, можливо, інколи по неділях вирушав із сім’єю на автомобілі до огорожі найближчого табору, і там вони —
