Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков
Повільно, вже не слухаючи і не зважаючи на вовче гарчання, я позадкував до машини й зупинився лише тоді, коли відчув спиною розпечене сонцем залізо.
Казмо сказав, що їх не годували три дні?! Схоже, що Есмеральда була їхньою останньою їжею.
І знову старе запитання пролунало у моїх думках.
Чому вони повинні жити, якщо всі інші мешканці зоопарку давно мертві?!
Думка про рівність мертвих заволоділа моєю свідомістю, і я вже думав, як можу я, поклявшись більше ніколи в житті не брати в руки зброї, урівняти цих вовків з іншими мешканцями зоопарку.
І думав я над цим довго, але відповіді не знаходив. Без зброї я нічого зробити не міг.
Але порушувати свою клятву я теж не збирався.
А нагрітий метал джипа палив мені спину, і я, не витримавши, повернувся обличчям до машини. Мій погляд упав на кусень м’яса. Ні, думав я, хоча й важко мені було тягти оцю мертвечину, але вона вам не перепаде. Я не знаю, скільки вам треба днів без їжі, щоб ви здохли самі, але сюди я більше не приїду.
Самець, випнувши свого носа через ґратки огорожі, голосно гарчав на мене, а вовчиця тепер спокійно лежала посеред клітки.
Я завів двигун і, розвернувшись, поїхав назад.
На душі було бридко, але й тіло моє знову виходило з-під контролю. Було просто гидко, і я відчув на язиці смак крові, а в колінах — дрож.
Сонце все ще стояло високо, а я вже бачив похмуру тінь наступної безсонної ночі, навислої наді мною.
І я додав швидкості, намагаючись вислизнути з-під цієї тіні, що насувалася на мою свідомість.
Пронеслися мимо й залишились позаду іржаві ґрати вольєрів.
То праві, то ліві колеса зісковзували з вузької доріжки ботанічного саду, і я щоразу кидав машину в інший бік.
Я чув, як, хлюпаючи по днищу джипа, перекочуються два шматки відталого м’яса.
А тінь також набирала швидкість і обходила мене з двох боків, намагаючись затиснути у кліщах темряви.
І я витиснув повний газ. Двигун ревів щосили. Джип трусило так, наче він збирався злетіти.
І мені здалося, що тінь відстала.
Але тепер мені бракувало повітря і я чув, як торохтить моє серце. І збагнув раптом, що, вбивши руду собачку, хтось просто мстив-ся Аделі. За що — я не знав, але зміг догадуватися. За те, що Есмеральда була для неї найближчою живою істотою.
Тої миті я добре розумів Адель. Тої миті — будь у мене собака — я б теж назвав його найближчою мені істотою. Проте собаки я не мав. А отже, і не мав нікого з близьких.
Я був один і чудово розумів, що цей світ мене не потребує.
Він потребує лише тих, хто готовий брати в руки зброю, хто не може жити без наказів, хто просто психічно не в змозі йти поза строєм. От їх тут люблять! Тільки їх тут цінують, і для них весь цей розслаблюючий тимчасовий мир.
Машина вилетіла на алею, і я відпустив кермо.
Зустрічний вітер намагався висушити мій брудний, осквернений кров’ю піт.
А всередині в мене панував хаос. Енергія люті знову розпростувала свої колючі крила. І гіркота знову поповзла вгору, до рота, до стугонливої голови.
І, згадавши про пачку таблеток, я витяг її з кишені і, не дивлячись на дорогу, що неслася назустріч, висипав ці таблетки на долоню й кинув їх у рот.
Тепер я був певен, що тінь не дожене мене. Тепер я був ледь-ледь спокійніший і, піднявши руки, подивився на свої долоні. Ліва — це те, що дано долею, а права — те, що збудеться. Десь тут, перед моїми очима, на правій долоні танцювала лінія життя. Але я не знав, чи була це лінія, що підіймалася від зап’ястя вгору до великого пальця, чи інша, горизонтальна, що обривалась посеред руки?!
Я опустив руки на кермо. І відчув, що воно саме, без моєї допомоги, керує машиною, то беручи трохи ліворуч, то праворуч.
Яке це щастя — знати, що ти зовсім тут не потрібен і навіть машина, ця залізяка з мотором і чотирма колесами, сама може триматися дороги!
Я не забирав ноги з педалі газу, але здалось мені, що швидкість зменшилась і перестало трясти.
І спокійніше стало на душі. Я відчував наближення внутрішнього миру і злагоди з самим собою.
Озирнувся назад і не побачив тіні, що переслідувала мене. Вона безнадійно відстала.
Тепер я був вільний. Вкотре вже! Я був вільний, і ця нинішня свобода була зовсім іншою. Вона була легкою і повітряною, і сам я, наче втратив вагу чи раптом перестав коритися законові всесвітнього тяжіння, відчув незбориме бажання злетіти, прагнення влитися в повітря, в небо, в його блакитну тканину, яка огорнула цю брудно-зелену землю.
Я встав ногами на сидіння і відчув шкірою зустрічний потужний рух повітря.
Я нахилився вперед, розставивши руки в сторони, долонями до землі.
Я вдихнув повні легені повітря.
І дедалі ближчі будиночки міста почали раптом відходити, провалюватися вниз, більше не збільшуючись у моїх очах.
І ноги мої більше ні на чому не стояли.
Я був вільний.
Поряд летіли птахи.
Місто меншало, зіщулювалося, скручувалося калачиком, мов переляканий їжачок.
А попереду показалося те саме передгір’я, з вершини якого я любив дивитися вниз і відчувати… відчувати саме те, що відчував я зараз: дивну легкість і своє єднання з блакитною тканиною небес, свою віднині й навіки нерозривність із цим повітряним світом, просякнутим сонячними променями й місячним сяйвом, зоряним пилом і ворсинками пташиного пір’я.
Вершина передгір’я наближалося, і я впізнавав укриті мохом камені, як раніше впізнавав людей.
Я опустився на самому краю вершини обличчям до похиленого у скорботній позі каменя.
І прочитав написане на ньому, дивуючись із того, що арабська в’язь перестала бути мені незрозумілою:
«Аль-Шамарі Мохамед помер 1411[1] року. Ніхто не може померти інакше, як з дозволу Аллаха, згідно Книги, яка визначає термін життя кожного. І немає переможця крім Аллаха».
Примітки
1
1411 р. — 1990 р. за мусульманським літочисленням.
