Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков

А він потягнув із купки паперу ще один аркуш, відклавши списану сторінку в тоненький стосик ліворуч від себе. І знову писав, трохи нахилившись уперед, трохи нависаючи над папером. І раптом у кімнаті, двері й вікна якої виходили на терасу, запалили світло, й відразу стало жовтіше. Лише жовте світло залило терасу, і небо над нею стало гарніше, глибше та нижче.

Я лежав і вже не намагався забрати цю картину від моїх очей. Я був стомлений і безпорадний: мій жахливий стан перемагав мене. Але я все-таки лежав, зануривши обличчя в подушку і зціпивши зуби, мовчки спостерігав за спиною чоловіка, що пише.

Здається, це тривало вічність. Але наприкінці цієї вічності я розслабився й відчув, що наближається сон. Нерви ніби заспокоїлись, і я терпляче чекав тепла, яке зв’яже моє тіло і мою свідомість в один вузол. Але тепло не приходило. Тривав стан очікування тепла. Було воно, без сумніву, приємніше за попередній стан.

Та він усе ще писав і купка паперу ліворуч від нього росла, тоді як друга купка, та, що була праворуч, меншала.

Уперше в своєму житті я відчував наближення божевілля. Вперше я не міг нічого собі наказати, і, природно, нічого не міг робити. Я тільки лежав і чекав. І те, чого я дочекався, мене ще більше пригнітило.

Я не орієнтувався в часі й помітив тільки, що в чоловіка, який сидів до мене спиною, в цю мить закінчилися в ручці чорнило, і він, уставши з-за червоного стола, пішов з тераси.

Він пішов, а я почув раптом знизу, з вулиці цього міста, якийсь до болю знайомий звук. Навіть не один звук, а ціле зібрання звуків, яке створює немов атмосферу місця. Основним звуком у цьому зібранні було марширування кількох десятків пар похідних черевиків. Та решта складових наповнили мене спочатку панікою, а потім просто жахом.

Це була пісня. Якщо бути точнішим — похідний марш. Ця пісні мала вже багато років, народилася вона у 1967 році, і відтоді я її ненавидів, і коли я думав про неї, то також ненавидів і себе. Бо це була моя перша і єдина пісня. Бо вона так сподобалася моїм братам по зброї, що вони співали її щоразу, коли були у строю.

Я пам’ятав дуже добре свою невдалу спробу написати слова і музику гімну. Це була мука, і якби не російська дитяча пісенька, мені б не уникнути сорому. На відміну від гімну, цю пісню я написав за півгодини, і мені не довелося думати над нею жодної зайвої хвилини. Слова самі просилися на папір, ритм був відомий, мелодія сама народилася з інтонацій, з якими я читав сам собі цю пісню вперше, відразу після її написання.

І от тепер, скільки років по тому, вона лунала тут, під вікном мого номера. Патрульна рота — тепер я вже знав, що це були американці — крокувала на вечерю.

А пісня звала до бою, зривала з плеча карабін, попереджала про низькорослих стрілків, які ховалися у рисових чеках.

Холодний піт залив чоло і я витер його об наволочку подушки.

А рота волала так, ніби марширувала на місці.

І деякі слова в пісні вже звучали по-іншому, напевно, були кимось змінені. Напевно, кожна рота співає цю пісню по-своєму.

Я молив Бога, аби прийшла тиша. І вона прийшла за кілька хвилин, та в моїх вухах ця пісня лунала до ранку. Я так і не заснув, перебуваючи у якомусь напівнепритомному стані. Іноді мені здавалося, що губи мої нашіптують слова з цієї пісні.

Ранок я зустрів з полегшенням і головним болем. Заледве підвівся з ліжка.

Вмиваючись, подивився у дзеркало, і мені стало себе шкода. Таким я, здається, ще ніколи не був.

Їсти не хотілося. Нічого не хотілося, але треба було йти у гараж і їхати кудись по пошту.

Хитаючись, я вийшов на вулицю. Сподівався, що свіже ранкове повітря збадьорить мене.

У гаражі мене чекав Георгій.

Ми привіталися.

— Ось тобі карта дороги. Приїдеш сюди, в цю точку, там військове містечко. Скажеш їм, що по пошту для Джалти. Це як пароль, а потім привезеш пошту сюди. Якщо будуть посилки, то розвезеш за адресами, а листи віддаси мені. Запитання є?

— Ні… — втомлено промовив я, взяв з рук Георгія планшет із картою і поплентався до джипа.

Дорога до військового містечка виявилася закороткою. Практично там, де кінчалося місто, у двох милях від останнього ліхтарного стовпа на набережній, починалося військове містечко. Довгі одноповерхові бараки стояли торцевими стінами до моря, трішки глибше за ними знаходилося кілька збірних складських будівель, і найвигіднішу позицію з військової точки зору займав невеличкий будиночок штабу: задньою стіною він сполучався зі схилом гори. Туди я й під’їхав.

За дверима мене зустрів вартовий.

— По пошту для Джалти, — оголосив я йому, випереджуючи всі можливі запитання. Вартовий кивнув і показав мені лінивим жестом руки на другі двері праворуч.

За ними, в досить малій кімнаті, на полицях, що йшли в кілька рядів по всіх трьох стінах, були розкладені посилки, бандеролі, запечатані сургучем цінні пакети і звичайні полотняні мішки.

За маленьким столиком сидів солдат — його ніби навмисно підібрали для цього приміщення: він теж був напрочуд малого зросту.

— Джалта?! — перепитав він мене, підводячись з-за столика.

Підставивши стрем’янку до правої стіни, він видерся на драбинку, підкликав мене й навантажив на мої підставлені руки три посилки і запечатаний мішок з листами.

Посилки я кинув на заднє сидіння й одразу ж подивився, кому вони призначалися. Як і слід було чекати, всі три були послані Айвенові. Поряд із кирилицею та сама адреса була написана латинськими літерами. Адресу це місце мало дивну: ЗАКРИТА НЕЗАЛЕЖНА ТЕРИТОРІЯ, ПД-0991, авеню Цісаря ІІ, АЙВЕНУ ГРЕМИЦЬКОМУ.

Знову авеню Цісаря. Добре, що це десь на початку вулиці. Принаймні, звідти я не побачу тераси.

Дорога від військового містечка до набережної була залита асфальтом. Машина котилася по ній м’яко. Асфальт ще не встиг розплавитися під променями сонця.

А в моїй голові усе ще стояв шум, легке гудіння через безсонну ніч. Ось зараз я би зміг заснути без проблем, якби не служба. Але треба було їхати на авеню Цісаря — цікаво, що там робить Айвен? — потім повертатися в гараж і питати, чи є інші завдання…

Колеса джипа знову застрибали бруківкою вузеньких вуличок, і я поміняв швидкість. Тепер машина їхала повільно, зате