Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков

у цикадовій тиші кроки людини, що вибирається нагору стежкою, і з цими кроками втручається в атмосферу кладовища щось чуже, і не маю я більше бажання ні вибачатися, ні ставати навколішки. Я дивлюся на краєчок, із-за якого от-от з’явиться чиєсь обличчя, я чекаю з нетерпінням, і нетерпіння моє не може не бути винагороджене.

Над краєчком гори підіймається пілотка кольору хакі, а вслід за нею обличчя: голубі очі, русяве волосся, товсті губи.

— Здрастуй! — каже мені Айвен, і я киваю йому у відповідь.

— Ще нікого немає?! — здивовано роззирається він, і я заперечно хитаю головою на підтвердження його слів.

— Ти давно тут? — запитує він, дивлячись на мене.

— Так, — кажу я й відчуваю шкірою, як слабне сонячне тепло, що лилося зверху.

— Ну нічого! — промовляє серйозним тоном Айвен. — Зараз прийдуть.

Я мовчки погоджуюсь.

— А я радий, що ти з нами! — раптом усміхається він.

Потім підходить до іншого краю і з висоти вершини цього передгір’я дивиться вниз на місто. Його профіль стає гордим і ніби проситься на медаль. Цікаво, чи у всіх, хто дивиться вниз із висоти, виникає це відчуття своєї вищості, блаженства і передчуття величного польоту, якому ніколи не судилося збутися. Точно так само стояв і я недавно на цьому самому місці, над цим самим містом.

Вони прийшли трохи пізніше, давши Айвену гордо постояти на краю ще хвилин п’ятнадцять. Серед прибулих був Вацлав і ще чоловік п’ять, незнайомих мені. Виглядали вони по-молодецькому. Один, так само як і Айвен своєю пілоткою, демонстративно порушував правила поведінки в місті маленькою бронзовою медаллю, причепленою до смугастого літнього піджака.

Розмова йшла рішуча, і я зрозумів, що події, про які говорили присутні, дуже скоро стануть явою.

— І тільки одне питання залишається не-вирішеним! — уже наприкінці розмови промовив Айвен.

Зустрівши запитливі погляди, він ковтнув слину й сказав:

— Нам потрібен вождь. Вождь, якому всі ми змогли б довірити вести нас до обраної мети…

Збігла хвилина задумливої мовчанки, потім друга, третя…

Не діждавшись відповіді, Айвен запропонував:

— Я думаю, генерал Казмо нас влаштував би в цій ролі?!

Вацлав кивнув, інші — вслід за ним. І я теж.

— Я сподіваюся, що це буде безкровна революція?! — промовив один із хлопців, кремезний, одягнутий у парусиновий костюм блакитного кольору.

— Я теж сподіваюся, — зітхнув Айвен, але в словах його не прозвучала впевненість.

— Господь нам допоможе… — неголосно сказав Вацлав.

— Я сам поговорю з генералом! — пообіцяв Айвен. — Але спочатку нам слід обговорити майбутнє вільного міста.

— Треба подивитися, за якими принципами живе Західний Берлін, — запропонував я.

Зі мною погодилися, але несподівано з’ясувалося, що німців серед нас немає і, отже, з’ясувати ці принципи виявилося справою неможливою.

— Тоді ми самі повинні все виробити. Отже, пропоную всім, хто хоче ввійти до майбутнього уряду, залишитися ще на пару годин тут. Решта може повернутися до міста.

Було очевидно, що до міста повертатися поки ніхто не поспішав. Я дивився на цей майбутній уряд і ні про що не думав. Я просто розглядав обличчя, руки, жести, очі. Ніколи мені ще до цього не випадала нагода бути так близько до уряду, нехай не до сьогоденного, але вже точно до майбутнього. Аж ось, узявшись звідкись знизу, неспокій змусив замислитися, і я, відійшовши від уряду на кілька кроків, відчув себе вільнішим. Я зрозумів, що не хочу бути ані міністром, ані політичним діячем. Мені просто подобається бути, жити в місті, поруч із цими хлопцями. І, звичайно, повністю схвалюючи їхні цілі, я зроблю все, що в моїх силах, щоби місто стало вільним, а я був його вільним громадянином. Я, напевно, навіть не буду проти взяти в руки зброю, щоб ця мета здійснилася, взяти ненадовго, але з усвідомленням своєї частки відповідальності за майбутнє.

Залишивши майбутній уряд нагорі, я спускався в місто. Йти було легко. Я, здавалося, вже знав напам’ять усі підступні повороти стежки, і знав невеличкий виступ, із котрого можна було поглянути на терасу гарного особняка. Саме з цього виступу я й подивився туди. Але тераса була порожня. Видно було, як вітерець порушить широким листям розставлених по краях тераси пальм.

Південний вітер, звільнений сонцем, що пішло за вершину гори, вступав у свої права. І хоча сонце наостанку ще освітлювало морський горизонт, та чайки вже мовчали, неквапно прогулюючись берегом уздовж спокійно дихаючої води. Штиль, наступивши несподівано, створював таке відчуття затишку, яке можливе лише на полотнах художників європейського ренесансу.

Спускаючись до моря, я зустрів Ірину і запропонував їй прогулятися.

Вона охоче погодилася, взяла мене під руку і ми пішли до набережної. Південні сутінки запалили лампи на гарних литих стовпах, і набережна вознеслася над темною водою моря.

Говорити не хотілося. Не те, щоби не хотілося говорити саме з Іриною, але просто звуки міста, його дихання були настільки тихими…

Але Ірина заговорила першою.

— Ти знаєш, там, на горі, сьогодні вирішується наше майбутнє, — сказала вона довірливо.

«Наше майбутнє?!» — повторив я подумки вслід за нею. Я знову був здивований тим, як легко вона промовила «наше». Та, втім, може, вона мала на увазі зовсім не те, про що я подумав. Може, «наше» — це майбутнє мешканців цього міста?! Та й справді, як це хтось на горі може вирішувати моє та її майбутнє?!

На небі проклюнулись перші яскраві зірки.

Звідкись зверху долинула музика. Захлинався ударник. Десь там, неподалік від готелю, працювала дискотека.

— Герої люблять танцювати, — подумав я.

— А що робитимеш, коли все вдасться й ти станеш постійним мешканцем? — запитала Ірина.

— Житиму… — усміхнувся я.

— Так, але що ти робитимеш?

— Ким я працюватиму?

— Так.

— Я не маю професії, — зізнався я. — Але, звичайно, навчуся чого-небудь. Почну, може, з офіціанта чи двірника, а там…

— Ну, це добре, що ти готовий до найгіршого, — промовила вона.

— Це гірше?! — я не повірив своїм вухам.

— А ти що, сумніваєшся в нашій перемозі?!

З власного досвіду я знав, як небезпечно сумніватися в «наших перемогах».

— Ні, не сумніваюся! — запевнив я Ірину.

І ми знову замовчали, слухаючи власні кроки, і далеке диско, і кроки людей, що проходили мимо.

Той вечір закінчився в моєму готельному номері, куди ми з Іриною прийшли близько півночі.

Піднімаючись наверх, я думав: «Тільки б Айвена не виявилося в номері!»

І справді, його не було.

— Зайди до мене завтра, я дам тобі ширмочку! — сказала Ірина, присівши на моє ліжко. — І вимкни світло!

У темряві, що знову наступила, я обійняв її, я притиснувся до неї щосили. Я не хотів її випускати.