Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков
— А що, коли ось так… — заговорив раптом після паузи генерал — він тим часом, мабуть, і собі думав, теж підшукував потрібні слова. «Гордись, народе вільний, державою великою…» і так далі?..
Я скривив губи. Де ж тут велика держава?!
— Не подобається?! — відразу зреагував генерал і собі скривив губи вже в мій бік.
— Дуже схоже на решту існуючих гімнів, — відповів я.
— А-а-а, — протягнув генерал і знову замислився.
Розуміючи, що розумовий процес генерала навряд чи мені допоможе, а скоріш за все, приведе до того, що ми пересваримося, я запропонував старому воякові випити ще по півсклянки його виноградного вина. Він жваво погодився й відбиток думи вмить зійшов з його обличчя.
— Так стати президентом чи ні?! — випивши вино, запитав він.
— А чом би й ні?! — здивувався я. — Ви коли-небудь були президентом?
— Ні! — відрізав він.
— Так треба ж коли-небудь спробувати?! Не кожному всміхається така удача!
Він знову напружено глянув на мене, але, не знайшовши в моїй міміці ознак єхидності, повернув свій погляд на пляшку.
— Я ж людина військова… як командувати, знаю, а як керувати…
— Дарма турбуєтеся, — перебив його я. — Президент — це обличчя держави. Він, зазвичай, нічого не робить. Тільки підписує укази, їздить з офіційними візитами. А роблять усе міністри, прем’єр-міністри та інші діячі, тож вам нічого боятися…
— Боятися?! — гнівно блиснув очима генерал, і я відразу ж зрозумів свою помилку. — Я ніколи нічого не боявся! Ті, хто боявся, вже давно лежать у братських могилах!!! І тут я говорю з вами не тому, що мені порада потрібна, а тому, що нудно тут!
— Даруйте, генерале! — попросив я пробачення. — Не те слово вжив. Звичайно, це слово не підходить…
— Ну гаразд, — генерал був, як завжди, швидко відхідливий. — Ти думаєш, мені варто спробувати?!
— Так.
— Напевне, ти правий. Президент Казмо… Нічого, гарно звучить.
Я підтакнув кивком голови.
— А можна називатися ще — президент генерал Казмо?! — запропонував він, вслухаючись у слова, які й сам вимовляв.
Я не погодився.
— Не варто, генерале.
— Чого це?!
— Президент — це цивільний генерал чи навіть маршал, тому якщо ви себе так називаєте, виходить «генерал-генерал Казмо» або «маршал-генерал Казмо». Щось на кшталт звання Кім Ір Сена виходить: «дорогий тато-маршал Кім Ір Сен»…
— Так?! — перепитав старий. — Тоді нехай буде просто президент…
Цікаво, що коли генерал погоджувався зі мною, — мені це було надзвичайно приємно. Не знаю, чи виникло це через мою довгу бутність рядовим, чи ж просто від моєї поваги до Казмо.
— А непогано було б стати президентом у двох країнах водночас! — мрійливо промовив генерал. — Такого ж, мабуть, ще не було в історії!
— Здається, не було… — сказав я.
Генералів погляд пішов кудись високо, туди, де бачив він себе президентом двох, а, може, і трьох держав. Сприймаючи Казмо цілком серйозно, я не раз ловив себе на думці, що цей чоловік, у принципі, довірливий як дитина. Так, може, він і добрий, як дитина, і ласкавий по відношенню до світу?! Принаймні, зла він у місті нікому не коїв. Та це було й природним — у місті миру ніхто нікому не чинив зла, це було наслідком п’яти правил поведінки. І хоча він мав право порушувати всі ці правила, те, що він порушував їх, теж не завдавало нікому зла. Та й порушення ці здавалися дозволом дитині пустувати, наче люди, які писали правила, настільки були впевнені в генералі, наскільки може бути впевнений тільки турботливий артилерист у справності своєї гармати!
— Та-а-а-к… — нарешті видихнув він і повернув погляд униз, на недопиту пляшку вина.
Я налив ще півсклянки й протягнув генералу.
— Ну давай, за президента! — і він осушив склянку.
Потім випив я. Теж «за президента».
— Гарний ти хлопець, — генерал посміхнувся мені у вічі. — Але, скажу тобі чесно, цей росіянин мені подобається більше… Він — справжній боєць, а ти поводишся, як дипломатик, погоджувач… Але в моїй країні дипломатики теж потрібні…
Останні слова генерала мене майже образили, але, подумавши про них, перш ніж образитися, я прийшов до висновку, що генерал правий. І не так уже погано бути «дипломатиком» після того, як роки витратив безпросвітно по-рядовому, то в багні, то в боях, то в дезертирствах, хоча останнє завжди підносило мій бійцівський дух, якого, якщо бути абсолютно чесним, в інших ситуаціях я був цілком позбавлений.
Генерал знову подивився на до того часу повністю спорожнілу пляшку і сказав мені: «Все, можеш іти!»
І я пішов, пішов далі цією заміською алеєю в бік занедбаного ботанічного саду. Я навіть не попрощався з генералом, але гадаю, що він не образився. Він не потребував якихось там марудних «до побачення» чи «бувайте». Він був ГЕНЕРАЛОМ до останньої сивої волосини, що стирчала з ніздрі, до кінчика шнурівки його громіздких похідних черевиків. Йому було би приємніше, якби я по-хвацькому розвернувся навкруги, клацнув підборами й покрокував геть, чого я не зробив, підпорядковуючись вищезгаданим правилам поведінки, та й якби не було цих правил, однаково б не зробив, уже з інших власних міркувань.
Тепер дорогою мене обсідали інші сумніви. Який гімн може бути в держави, очолюваної генералом… чи тоді вже президентом Казмо. Якщо гімн відповідатиме характеру президента — то це буде вже не гімн, а військово-польовий марш. Тому я намагався більше не думати про Казмо. Після нього будуть інші президенти, і вони цілком можуть виявитися не генералами, а звичайними цивільними людьми, для яких війна — не в крові і навіть не в характері. І тоді я уявив такого собі президента, повненького, років на п’ятдесят, типового ліберала, який потирає руки перед підписанням якого-небудь гуманного закону. І уявляючи такого президента, я знову почав думати про гімн.
А слова усе не йшли. І дорога, облямована з боків магноліями та кипарисами, вела мене далі, геть від такого улюбленого міста, вела над морем.
Незабаром я зупинився перед дірою у високому проржавілому паркані. У цьому місці, мабуть, колись стояла брама, котра зачинялася на ніч і відчинялася вранці. Тут само валявся квадрат бляхи, з роз’їденим часом, дощами і спекою написом якоюсь чи якимись мовами. Тільки
