Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков

же пов’язали на шию теплу сіро-білу хустку та вручили короткоствольний автомат і кілька гранат. Наступного дня я під контролем «однополчан» підірвав гранатою ізраїльський патруль, за що був відразу нагороджений бронзовою медаллю, помережаною дрібною арабською в’яззю. На боці палестинських патріотів я воював довше, ніж звичайно. Пояснюється це доволі легко — мене ні на хвилину не залишали одного, і я вже навіть злякався, що ця невидима лінія фронту виявиться для мене останньою. Та незабаром «однополчани» вирішили мені довірити «велику місію Аллаха». Вони доручили мені проникнути через Саудівську Аравію в Іран і вбити айятолу Хомейні, котрий дозволив собі несхвально висловитися про старшого брата палестинців Ясіра Арафата. Важко не вгадати, що зі мною трапилося далі. Уже на кордоні Ірану мене перевдягли у форму стража ісламської революції і в числі інших мусульман, котрі верталися зі священного хаджу у Мекку, відправили на не менш священний ірано-іракський фронт. Воєнні дії на цьому фронті мене потішили тим, що солдати постійно дивилися в небо і залежно від побаченого перестрибували з одної вирви у другу. На цьому фронті я схуднув десь на вісім кілограмів. «Повоювавши» в такий спосіб близько тижня, я спокійно, без жодних труднощів покинув лінію фронту і пішов у гори. Слава Аллаху, ніякі пости на ніч не виставлялися. Мабуть, айятола покладався на високу мусульманську свідомість правовірних. У них він не помилився.

Наступний і останній мій фронт виявився в Афганістані, куди я потрапив після тижневого пішого переходу ущелинами. Дехкани із натрапленого мною в дорозі аулу ласкаво зустріли мене, нагодували, напоїли, а коли я вже заснув на турботливо постеленій мені циновці, добрі місцеві мешканці старанно зв’язали мене і на віслюку потягли назад у гори. Я прийшов до тями, коли якийсь європеєць у чалмі намагався поговорити зі мною, використовуючи півтора десятка незнайомих мені мов. Він був вельми спантеличений, але коли я поцікавився в нього англійською, чим можу бути корисним, він радісно підстрибнув. Дізнавшись, що я у певному розумінні американець, європеєць запропонував мені розважальну екскурсію до якоїсь мальовничої ущелини, попередивши при цьому, що мені доведеться взяти з собою автомат, оскільки в міжгір’ях зараз багато стріляють.

Ця екскурсія закінчилася сумно. Місцеві мешканці, з якими ми йшли, оглушили нас дорогою і передали в руки якійсь джирзі. Я так і не второпав, що означало це слово. В усякому разі, це не була назва місцевого суду чи подібного карального органу. «Джирга», що складалася із трьох сивобородих горян, відвезла нас у містечко, де трапилося непередбачене: такі самі верховинці розстріляли «джиргу», яка нас супроводжувала, перевантажили нас на інших віслюків і знову потягли в гори.

Урешті-решт, ми потрапили в ту саму ущелину, з якої вирушали на «екскурсію». Увечері, залишившись на самоті, я знайшов якийсь військовий стрій зеленого кольору, який горяни використовували замість подушки. Я вдягнув цю форму і спустився з гір. Досі я вважаю, що то був найрозумніший мій вчинок у цьому житті. Десь зо два дні я сходив з гір і вийшов до військового табору, в якому були європейці у такій самій зеленій формі. Уже підходячи до воріт, я помітив кількох принишклих дехкан, котрі витягували з довгого дерев’яного ящика невелику ручну ракету. На той час я вже зрозумів сутність східної гостинності, тому зняв автомат з плеча і спробував їх обійти. На жаль, я так і не навчився ходити нечутно. Вже перший мій крок був почутий правовірними, і слава Аллаху, що я встиг розрядити в них автомат швидше, ніж вони зметикували випустити в мене ракету. На стрілянину відразу ж збіглися бійці з військового табору. Четверо душманів виявилися прошитими моєю чергою. Один із них уже був у гостинах в Аллаха, інші тільки намірялися. Симпатичні хлопці у військовій зеленій формі заходилися мене обіймати. Потім підійшов офіцер, міцно поцілував мене, при цьому мало не обдерши носа жорсткими вусами. Мені дали медаль з нормальним європейським текстом. Окрім медалі, мені відразу ж оголосили відпустку на двадцять діб. Вони подумали, що я — контужений, і тому не розмовляю з ними та не відповідаю на їхні запитання. Мене відвезли на джипі в Кабул, а звідти вже переправили до моря, до найдивовижнішого, наймирнішого у світі міста. Це місто не мало ймення. Його називали так: МІСТО ДЛЯ ВІДПОЧИНКУ ГЕРОЇВ ВОРОГУЮЧИХ АРМІЙ.

Це було прекрасне місто. На моїх очах низенькі одноповерхові будиночки важко зітхали вапняковими боками і спросоння сліпали вузькими вікнами. Кипариси потягувалися та підрівнювали своє гілля. А люди, що повиходили на вулицю, видавалися неквапливими птахами, що неохоче пливли вслід повітряній течії.

Через день після приїзду в мене виникла думка, що я віднайшов давно втрачену батьківщину. Я приїхав уранці. Вийшов з машини й тут же побачив перед собою білий, наче фата нареченої, дім. Я підійшов до нього і погладив долонею вапнякову стіну, ще не нагріту вранішнім сонцем. А потім звів долоні в молитовному жесті й відчув приємну шерехатість вапнякових крупинок, що залишилися на шкірі. Якщо ваша доля не нагадувала кульку для пінг-понгу, то ви не зрозумієте мене. Просто будь-яка війна відчувається спочатку долонями, потім — очима. Вони привчають ваші долоні до холодного металу, до гладеньких боків снарядів, до бруду, в який доводиться кидатися під час обстрілів. Ваші долоні поступово грубішають, і тоді може настати найстрашніше — атрофія чуттєвості, коли ваша долоня не зможе відрізнити розжарене жерло гармати від ніжної жіночої руки. Якщо це сталося — можете прощатися з життям, вам його більше ніколи не полюбити. Вам видається, що життя — це короткий перепочинок між атакою і контратакою. Зі мною, дякувати Богу, цього не трапилося. Я не дав привчити свої долоні до війни. І тепер мене тішить кожен дотик до дерева, до будинкової стіни, до жінки, котра намагається зрозуміти мене. Я знаю, що я живий, і це, мабуть, найголовніше.

Перші дні я просто блукав містом, вивчав його, видивлявся на море та гори, на чоловіків, повсюдно вбраних у спортивні костюми, на дівчат, котрі прогулювалися набережною. Я вже знав дещо про це місто. Вся його історія складалася з двох хронологічних дат: «ХІІ століття — засноване і збудоване мусульманами, XX століття — звільнене європейцями». Уся решта історії — це сьогодення.

Щойно я приїхав, водій відвів мене до ратуші, де в першу чергу поцікавилися, на чиєму боці й де я воював. Замість відповіді я показав обидві свої медалі. Мені тут же пояснили, що носити медалі в місті забороняється, так само як і носити військову