Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

Коли її пульс піднявся до норми і подих став рівним, коли стало очевидно, що її здолав здоровий, сильний сон, який не випустить її зі своїх обіймів, поки сили повністю до неї не повернуться, Бісмарк вирішив вийти на вологий листопадовий холод, туди, де менше машин і більше кави.

Тепер сон намагався здолати і його, але він відчував, що його можливий сон — не брат сну Ріни. Його сон, якщо переможе, зітре з пам’яті все, що його наблизило до розгадки таємниці, вирішувати яку наосліп найняв його Адік.

— Ні, тільки каву для бадьорості, — сам себе переконував, піднімаючись вулицею Франка.

І ось третя кава підказувала, що потрібна і четверта, і, можливо, п’ята. Але він на правильному шляху. Він збереже і навіть запише те, що може забутися. Він складе ще раз у ланцюжок усе, про що дізнався, все, що продумав і почув за останні дні. І навіть якщо щось не захоче вбудовуватися в ланцюжок, він його підвісить поруч, щоб не випускати з уваги і за першої ж нагоди вбудувати в інший ланцюжок або в загальний пазл.

Після четвертої кави сам собою в руці виник мобільник, і Бісмарк зателефонував батькові.

— Привіт! Кого я чую! — батько виразно був здивований. — Якісь новини?

— Ні, тату! Питання. Тільки воно інтимне. Не ображайся!

— Ну, запитуй. Напевно, гроші потрібні?

— Ні, але пообіцяй відповісти чесно і не гніватися.

— Обіцяю.

— У тебе випадково не було позашлюбної дочки?

— Що???

— Я запитую, чи могла у тебе бути позашлюбна дочка... я випадково зустрів дівчину... страшно схожу на мене...

— Та що ти вигадуєш! Як взагалі могла така дурня спасти тобі на думку? — батько, здавалося, ось-ось вибухне лайкою.

— Вибач! — зупинив його Олег. — Пробач! Я тільки хотів дізнатися! Так, це марення! Не кажи мамі!.

— Ще чого! — обурився батько. — Такі речі взагалі вголос не можна казати! Навіть думати не можна!

— Ну все, бувай! Гарного дня! — Олег поквапився завершити розмову.

Повернувся думками до Ріни і її таємниць, до будинку з балкончиком на Редутній, знову відсунувши убік загадку однакових родимок. Немов підвісив її десь збоку.

Звичайно, було б добре отримати від дівчини підтвердження, що її «дядько Ігор» і Ігор Вавріков — один і той самий персонаж. Це, звичайно, ще більше прив’яже її до історії з археологами, і доведеться тоді, врешті-решт, Ріні зізнатися, що їхнє знайомство біля газетного кіоску не було випадковістю. А зізнатися — отже розповісти набагато більше, ніж тільки про цей початковий момент їхнього знайомства.

«А до речі! А моє знайомство з Адіком справді було випадковістю? — Несподівано задумався Бісмарк. Він згадав Крим, Ялту, набережну і сліпу вуличку поруч з набережною, де Адік підсів до нього за столик. — Ні, це могла бути тільки чиста випадковість! — Сам собі відповів. — Я ж тоді тільки-тільки приїхав! І приїхав я з Києва, а він уже там сновигав зі своєю лопаткою. Не варто відволікатись зараз на Адіка. Думай про Ріну! — Олегові думки повернулися до Ріни і до будиночка на Редутній. — Якщо вона знає “дядька” Ігоря багато років, то це означає, що зустрілася вона з цим типом набагато раніше, ніж Адік підсів до мене за столик у Ялті. — Не дуже виразне занепокоєння відволікло Олега. Він поліз у праву кишеню куртки. Пальці торкнулися персня тамплієрів і занепокоєння зникло. — Дурість, коли нема де зберігати свої цінності, — подумав він. — Навіть удома не можна!»

Мізинець засвербів, наче просив прикрасити себе золотим перснем.

— Ага, так я тебе й надів! — пожартував Бісмарк.

Замовив чергову каву. Знову відчув занепокоєння. Подивився під стіл. Все гаразд. Наплічник з ноутом лежав на підлозі, затиснутий між ніг.

«І його я теж не захотів залишати? — Подумав Олег, розуміючи, що все ж якось йому тривожно, і це занепокоєння, вочевидь, є побічною дією кави, яка повинна була його наповнити свіжою енергією, але натомість розслабляла. — Ні, вистачить! Досить! Треба пройтися. Треба гарненько пройтися».

Тільки коли він дошкандибав Андріївським Узвозом до Контрактової площі, то зрозумів, куди йде. Над Подолом світило сонце. Воно наче наново відкрило йому сонні очі. Змусило примружитись. Листопадове сонце сліпило, але не гріло.

Ноги вивели на Межигірську. Вони добре знали дорогу в «підземне царство» старого сина одного з київських археологів. Олегові згадалась старовинна скриня, що стояла в його підвалі. Мабуть, у тій скрині і зберігався досі не розпакований згорток з минулого сторіччя з таємничим ключем. Цікаво, а сам старий знає, що лежить усередині пакунку, під сургучними печатками? Цим теж треба поцікавитися, тільки не відверто. А то ще подумає, ніби Бісмарк порушив клятву не розкривати пакунок. Хоча які клятви в нинішній час? Клятва — це щось святе і нематеріальне. Святе і нематеріальне оцифрувати неможливо. А сьогодні те, що не можна оцифрувати, не має цінності і практично не існує.

Думки на ходу то заколисували Бісмарка, то пробуджували. Він прискорив крок і зрозумів, що знову в ньому прокидається азарт. Азарт якнайскоріше засипати питаннями господаря таємного підземного житла.

«Але ж, мабуть, і те, й інше організував Клейнод-старший, якому було що ховати і зберігати. Точніше — було що і від кого ховати», — здогадався Олег. І посміхнувся, радіючи виразності своєї думки після безсонної ночі.

А Ріна, напевно, ще спить. І поки вона спить, він покаже обидві фотографії Клейнодові. Може, старий згадає що-небудь ще про Ваврікова? Згадає щось важливе? Він, звичайно, минулого разу мовби прощався назавжди, віддаючи Бісмаркові те, що зберігав усі ці роки. Прощався з Бісмарком так, наче прощався з самим життям. Але ж старі люблять провокувати до себе жалість і співчуття. Та й сам Клейнод схильний упадати в манію переслідування. Так, його можуть хотіти пограбувати або забрати квартиру, але те, свідком чого був сам Олег, більше скидалося на залякування, на психологічний тиск, щоб змусити старого скоритися, віддати, підписати папери, хрін його знає, що там ще може бути на думці у тих пройдисвітів.

Він повернув в арку і зупинився. Дивний гірко-сирий запах ударив у ніс. Двір виглядав, як берег Шрі Ланки після цунамі в теленовинах. Ліворуч лежала купа чорних ящиків і дощинок. Посеред двору — широка калюжа. У ній плавало сміття.

«Трубу прорвало?» — подумав Бісмарк, але гіркий сирий запах уже осів на язиці і підказував, що ця думка не правильна.

Повітря двору просякло оскоминою загашеної пожежі, воно гірчило вже не тільки на язиці, але і в горлі. Двері в підвал були прочинені. Затримуючи дихання, щоб не набрати повні легені скрапленого майже до стану туману вуглекислого газу, Олег спустився сходами і заглянув усередину. Тут концентрація СО2 була просто нестерпною, і він відскочив від отвору, одночасно відчуваючи, як до його обличчя торкнулося неприємне, вологе тепло.

Погляд піднявся на вікна першого поверху. На фасаді — жодних