Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков
— А хто це? — Запитав Коля.
— Ви не були знайомі? — Здивувався Бісмарк.
Співрозмовник похитав головою.
Пригубивши коньяк, Олег скривив губи. Збоку можна було подумати, що коньяк йому не сподобався. Але насправді, не сподобалося інше.
— Старий мені, начебто, саме тебе описував. Як ти приходив, просив його стати засновником ГО «Інститут-архів». А нещодавно знову заходив, щоб узяти підпис на заяві про ліквідацію ГО...
— А що це за ГО? — Запитав Коля. — Я взагалі тут не при ділах. Ти ж знаєш. Я — айтішник...
— Айтішники різні бувають. Та й у кожному ГО є свій айтішник.
— Ні, у мене інша спеціалізація. Я сайти не роблю. Моя справа — спецефекти для мультиків і комп’ютерних програм. Зазвичай чотирнадцять годин на добу за монітором. У мене заліза на сто тисяч баксів. Можу показати.
— Ну, покажи, — недовірливо попросив Олег.
Коля відкрив на смартфоні фотографію, на якій він сидів за столом перед двома великими, складеними ребро до ребра «епплівськими» моніторами. На лівому моніторі дійсно застиг анімаційний кадр, на правому — «робочий стіл» якогось софту.
— І багато заробляєш? — Поцікавився Бісмарк.
— Не скаржуся.
— А якби я у тебе в борг тисячу євро попросив, ти б дав?
Коля на мить задумався, потім кивнув.
— А чого це ти так легко грошима розкидаєшся? — здивувався Бісмарк.
— Ну, ти маєш квартиру... Вона ж на тобі?
— А-а! — кивнув Олег. — Тобто дав би під заставу квартири? Хочеш за тисячу євро квартиру у мене відібрати! Ясно. Ти ж з мамою живеш. Тобі затісно.
— Тобі справді потрібна тисяча? — по-діловому поцікавився Коля.
— Вже ні! — Бісмарк махнув рукою. — У мене інша проблема...
— Яка?
— Мені треба поїхати. На тиждень. Ріна ж зараз у мене...
— Ну так.
— Я трохи за неї переживаю. Думав, може, ти переїдеш на тиждень до мене?
— До Ріни?
— Ага! До Ріни! До мене в квартиру. Ріна вже переїхала. Тепер тільки тебе не вистачає! — Олег хитро посміхнувся.
— А ти що, боїшся її одну залишити? — на губах «брата» Колі заграла посмішка. — Думаєш, що нап’ється і пожежу влаштує?
— Ну, якось так, — трохи помовчавши, Олег кивнув. — Тобі, як пацану, я якось більше довіряю... До того ж вона себе погано почуває. Її в цій клініці, як лимон вичавили. І я, чесно кажучи, не хочу, щоб вона знову туди пішла. А її тягне. Ти розумієш про що я?
— Ні. — «Брат» Коля розвів руками.
— Ні? Ну її там використовують. Її провокують на материнське молоко. Ти ж у курсі, що у неї синдром «хибного материнства»?
— Перший раз чую, — видихнув айтішник.
Бісмарк витріщився на «брата» Колю, як на ідіота.
— Ти хоч щось про неї знаєш? — запитав.
— Тільки те, що зобов’язаний її захищати.
— Звідки ти це знаєш? — запитав Олег.
— Відчув тоді, на вулиці, коли її намагалися викрасти.
— Тобто, ти її захищаєш, нічого про неї не знаючи?
— А ти про неї багато знаєш? — питанням на питання відповів Коля.
— Достатньо, щоб боятися залишити її одну в квартирі.
— А ти впевнений, що вона ще в твоїй квартирі?
— Так, — Бісмарк дістав з кишені і показав співрозмовнику ключ від нещодавно поставленого нового замка.
— Ти її закрив?
— Ага, заради її ж блага. І вона, здається, не проти.
Ця розмова тривала ще два чайники «пуеру» і три келихи коньяку. Під кінець «брат» Коля погодився пожити тиждень у Олега разом з Ріною, доглядаючи за нею і одночасно займаючись своїми справами. Для цього йому треба було перевезти на Франка все своє «залізо», що коштувало, за його словами, сто тисяч баксів. Але в реальності, як Бісмарк швидко зрозумів, ці комп’ютери легко поміщалися в один нормальний багажник седана. Тому з перевезенням техніки проблем виникнути не могло. Переїзд Колі вони призначили на п’ятницю. За три дні, що залишилися до п’ятниці, Бісмарк напевно встигне організувати свій «грецький тур» або хоча б купити авіаквитки. Щоб у п’ятницю ввечері або в суботу вранці вже вирушити на далекий, теплий острів, де на нього чекає, ще не підозрюючи про цю незаплановану зустріч, сивочолий і сивобородий Георгій Польський, який огорнув своєю таємничістю не тільки думки Бісмарка, а й все його нинішнє життя.
Вже вдома на кухні збудження від майбутньої поїздки до Греції змінило хвилювання. І не з приводу Ріни, що спала на канапі. А раптом старий справді не захоче з ним розмовляти? Раптом він узагалі пошле його подалі? Що тоді? Та й справді. Що б робив сам Олег, якби до нього на вулиці неочікувано підійшов незнайомий і почав розпитувати про Олегове приватне минуле? Надто про питання, що стосуються чогось потаємного? Так, Бісмарк просто послав би його на хер. З якого дива він повинен спілкуватися з незнайомцями про себе і про своє життя?
Ці сумніви відволікли Олега від пошуку в інтернеті дешевих авіаквитків. Змусили задуматися.
Якби Клейнод не згорів у підвалі, можна було б його попросити написати Польському записку або листа-рекомендацію. Мовляв, «так і так, Георгію Георгійовичу, я Олежика Бісмарка знаю добре, він мені не раз допомагав, годував мене, жеброту, пельменями, поїв кавою і чаєм. Тому прошу поставитися до нього і до його запитань прихильно і терпляче і за змогою задовольнити його цікавість. Надто, що посилку, яку ви колись переслали моєму батькові, я передав на зберігання Олегові. Оскільки я вже старий і дні мого життя добігають до кінця...»
Бог його знає, чи написав би старий такого листа, але тепер уже, вочевидь, не напише.
Бісмарк пожував губи, замислившись.
«А може, підробити листа? — подумав. — Мовби від імені Клейнода... — І сам, не погоджуючись, похитав головою. — Ні, це нерозумно. Треба бути чесним, тільки тоді можна про все дізнатися, на всі запитання отримати відповіді... — Замість сайту “Expedia” Олег вивів на екран фотографію археологів. — А може, все ж і Польському заліпити, що він пише книгу про київських археологів? Адже всі, кому він це казав, повірили».
Олег збільшив обличчя археологів і їхнього куратора з КГБ. Погляд сам зупинився на Ваврікові. Він ще не показав цю фотографію Ріні. Коли повернувся додому, вона вже засинала. Не захотілось її турбувати. Але сумніву не було: її «дядько Ігор» і є цей «ІОВ», про якого Польський писав Клейноду-старшому, — Ігор Олегович Вавріков. Тож їх, з цієї фотографії, залишилося тепер живими тільки двоє. Польський і Вавріков. І Вавріков, вочевидь, хотів отримати від Клейнода ту саму посилку, яка тепер лежить тут на кухні. Посилку, в якій захований ключ від замка, на який закрита таємниця. Таємниця, яка стала сенсом життя Адіка, котрий уже кілька днів не відповідає на дзвінки. Таємниця, котра поступово заповнила Бісмаркове життя і не дозволяє надовго від неї відвернутися. Так, для Бісмарка ця таємниця була подразником, приводом для занепокоєння, причиною неможливості вести нормальний і звичний спосіб життя. Але якщо за замком, який може відімкнути захований у посилці ключ, лежить